Активне заселення нашого краю почалось у 19 столітті після приєднання до Російської імперії Криму та ліквідації Запорізької Січі.  В книзі «Очерк города Мелитополя и его уезда» (укладач П.К. Дзякович), виданій ще до революції 1917 року, є цікаві сторінки, які безпосередньо стосуються  селища Кирилівка та навколишніх територій. Описуючи природу нашого краю, автор пише: «Степи были вполне девственны, степные травы громадны, фауна степей была разнообразной, начиная от зайца и кончая дикими лошадьми, косяки которых в степи были  явлением обыкновенным. Бывало, едешь степью, а  далеко–далеко  на кургане стоит  дикий  жеребец на  страже, оберегая  свой  косяк;  чуть станешь приближаться, смотришь,  жеребец и погнал вдаль  свой  косяк ». За спогадами очевидців, це  були  невисого росту, з великою головою, мишастої масті з чорним ременем на спині коні. Коні ці вважались непридатними  для приручення. Останні представники  цього виду зникли в

50-х роках 19ст.  Мелітопольський селянин Павло Єрмак, який помер в 70-х роках 19ст., описуючи  наш край в 20–30 роках 19ст. називав його благодатним. «Степи были девственные, травы в рост человека; скотины разводи сколько хочешь — запрета ни от кого нет. А харчи у нас какие были! Мясо было чуть ни каждый день; надоест мясо –– ешь рыбу…

     Возьмешь, бывало пол кварты водки и поедешь  на рыбные ватаги к Азовскому морю, угостишь рыбаков водкой, они и дадут тебе сколько хочешь бракованной красной рыбы, да еще вволю накормят тебя  такой икрой, за которую тепер много денег надо бы отдать. Хлеба тогда сеяли немного, только для себя;  все что надо было для домашнего обихода делалось  дома, как–то: холст, сукно для свит, шубы, постолы, а в сапогах только   зимой ходили, да и их шили из покупной юфты…

     Хорошо нам жилось до Крымской войны, свободно, хотя и не всегда спокойно. От того, что много здесь шаталось безпаспортного люда. Большей частью беглых помещичьих крестьян; были между ими и хорошие, а больше  плохие люди… Через этот бродячий люд и у нас опасно было: смертоубийства, кражи, грабежи. Бывало если едешь в дорогу, то и ружье  бери с собой…»

Такий  благодатний край не міг залишитись без уваги держави і на початку 19 ст . тут виникають поселення, які зараз належать до Кирилівської селищної ради — Кирилівка, Азовське (до 1967року Горіле), Степок. Дата  заснування  Кирилівки встановлена точно — це 1805 рік. Якраз тоді російський уряд переселяє на південь секту духоборів. Назву село отримало від імені Кирила Капустіна – старшого сина керівника секти Силуяна Капустіна (Критика религиозного сектантства. М. 1974 р. с 152).  Що стосується  заснування Азовського, то питання потребує додаткового вивчення. В  книзі «Таврическая єпархія» ( Псков, 1887р.) автор Гермоген відносить заснування с. Азовського до 1801 р. «Около 1801г. здесь поселились духоборы, а по высылке – место их заняли жители разных селений Таврической губернии». Дата 1801р. зараз є найдавнішою згадкою про заснування с. Азовського. Але й ця дата не може вважатися остаточною. Усні перекази  жителів села  відносять заснування  с. Азовського  на кінець 18 століття, після руйнування Запорізької Січі. На територію селища прибуло сім возів селян з сім’ями. Через деякий час частина селян виїхала, але дві сім’ї — Щербини та Таранухи, залишились. Вони і стали першими жителями  с. Азовського. Поселилися подалі від моря, але поруч з лиманом, де риби було багато, а рибальство менш небезпечним. Спочатку село називалося Юхимівка. Назву Горіле отримало внаслідок  великих пожеж, коли турки під час російсько-турецької війни (1787-91рр., чи 1806-12рр.) висадили десант і спалили село. Можливо, тут знаходився дозор козачого війська, створеного в 1787 році, яке у 1788 році було перейменоване у Чорноморське козацьке військо. Козаків розмістили вздовж Чорноморської кордонної лінії, що проходила від р. Лаби по правому березі р. Кубані до Азовського моря .  Проте документальних свідчень, які б підтверджували ці перекази, зараз немає. Немає точної дати і заснування селища Степок, але зрозуміло що воно виникає майже одночасно з Кирилівкою та Горілим, але відіграє незначну роль і спочатку там жила незначна кількість жителів. Проте питання щодо назви села є досить цікавим. Про це згадується у спогадах Терентія Степановича Єрмака, який народився в с.Горіле в селянській сім’ї на початку 20 ст. Між ними та спогадами Павла Єрмака минуло майже сто років. Ці спогади були надруковані  вчителем історії з с. Терпіння  А. Чухраєнко  в газеті «Мелитопольськие Ведомости». Терентій Степанович також відзначає природні багатства нашого краю, особливо  його птаства: дроф , хохітви (рос.-стрепета), перепелів. «Любимым объектом охоты были перепелки. Их ловили сетями — накрывали за  один раз по несколько штук. А за день  отлавливали  по 200-300 штук. Или  открывали  на ночь  сенцы, а пол  укрывали кураем.  За ночь  в западню попадало  30-40 перепелок. Вот вам и жаркое  на  завтрак...»

Дрофа і хохітва — це найбільші літаючі птахи, які досягають ваги більше 20кг. Наприкінці 19ст. вони були звичні в наших приморських районах.

За спогадами Павла Єрмака « бывало весной, на восход солнца, как взглянеш на степ, то дрофы как овцы  так и  бродят, а дрофичи, как  индюки распустят  хвосты  да крылья и стоят». Страви з дрофятиною були звичною їжею для  місцевого населення, особливо під час сінокосу та збирання зернових культур. Зараз ці птахи майже зникли. Хохітви (стрепета) збереглось лише декілька пар на Керченському п-ові, а дроф  на території України гніздується 270-300 дорослих особин. Причиною різкого зменшення чисельності цих птахів стало полювання, розорювання  степів, нищення кладок худобою та масове збирання яєць. 

« А сколько   было дикой птицы на Бирючем!— згадує Т. Ермак. — Особенно лохматки и стыпка. С приходом весны отец говорил сыновьям:

« Езжайте и наберите яиц». Те ставили в бричку шесть больших корзин, запрягали лошадей и ехали собирать яйца дикой птицы. Когда  возвращались назад, колеса были испачканы желтками и раздавленной скорлупой. Яйца закладывали в бочки и пересыпали солью. Их хватало на все лето.» Цей спогад дає пояснення назви с. Степок  та частини коси Федотової за цим селищем — Лохматка.    Лохматка і стипок це місцева назва дрофи і стрепета, тому назви с.Степок і  Лохматка пішли, вірогідніше всього, від назви цих птахів. Тим більш, що вони збереглись до цього часу, а місцеві жителі і зараз вимовляють назву селища Стипок, а не Степок. Тому ця версія є більш вірогідною, на нашу думку, ніж версія авторів книги « Мій край Якимівщина (природні топоніми та ойконіми Якимівського  району Запорізької області)», які походження назви с.Степок пов’язують зі словом «степ».                                        

Серед перших жителів Кирилівки та Азовського були військові та козаки, які охороняли кордон. В документах тих часів згадуються прізвища Трофімова Данила Кіндратовича, відставного лейб-гвардії саперного батальна, у якого 25 липня 1853 року народилась донька Анна; відставного унтер - офіцера Назара Максимовича Рєзніка, відставного солдата Афанасія Антонова Бублика, козачки Анни Яківни Луценко із села Малі Сорочинці Полтавської губернії, яка 10 лютого 1853 року вийшла заміж за селянина Наума Яковича Самійленко. Згадуються  козаки із містечка Березова Лука тієї ж губернії Павло Федорович Шиян  та Яків Семенович Шиян, козак Лубенецького повіту Григорій Ільїн Кузьменко, у якого в січні 1853 року народився син Павло; Андрій Моїсейович Чирвоний, козак Лохвицького повіту. Але більшість населення складалась із державних  селян,  серед яких згадуються: Іван Васильович Діденко, Діонісій Матвійович Соболь, Дмитрій  Діонісієвич Соболь, Філіп та Григорій Осиповичи Третякови, Карп Філімонович Папій, Максим Михайлович Риженко, Трофим Федорович Сидоренко, Кирил Кононович Коробка , Матвій Ігнатович Лісовик, Констянтин Філіпович Третьяков, Лукіан Федорович Волков(Вовк), Олексій Сагура  (ДАЗО Ф-246,оп 1,сп 1390). Життя  цих людей  було важким та небезпечним.  В 1846 році  в селах  Кирилівка та Горіле пройшла епідемія цинги, яка забрала життя більше 20 чоловік (ДАЗО Ф-246,оп-1,сп 101).  Навесні 1852 року — епідемія кору, яка тільки в сім’ї Емануїла Дичка забрала трьох дітей (ДАЗО Ф-246, оп-1, сп 133). Взагалі дитяча смертність була надзвичайно великою. В 1851 році  в Кирилівці та Горілому померло 72 людини, з них 40 — діти до 5років: 24 хлопчики та 16 дівчаток (ДАЗО Ф-246,оп ,сп122). Помирали й від нещасних випадків : « от лошадиного  удара Петр (9лет) сын Трофима Федоровича Сидоренко; утоп в Азовском море Йосиф Устинович Глазунов» (ДАЗО Ф-246, оп-1,сп.133).

Були й  радісні моменти в житті цих людей: одруження, народження дітей. В січні 1853 року одружилися: державний селянин Кузьма  Трохимович  Сидоренко та козачка Тетяна Павлівна Хижнякова, а в сімї Петра Яковича та Тетяни Андріївни  Шубіних народилося дві дівчинки Осадосія та Марія (ДАЗО ф-246.оп-1.сп139).   

Основою господарювання нашого краю в  19ст. було скотарство. Підтвердження цьому знаходимо і в книзі  К.Вернера та С. Харизоменова «Крестьянское  хозяйство в Мелитопольском уезде. 1887г. ». Розводили корів, волів, верблюдів, коней, овець. Цьому сприяла велика кількість нерозораних земель та багаті пасовища  острова Бірючого.  Важливу роль воно  відігравало і на початку 20 ст. Вигоном для худоби жителів Кирилівки служила пісчана  коса на березі  Азовського моря, яку зараз зайняли бази відпочинку — коса Пересип. Пасли худобу з 1 травня  по 1 червня, та з 1серпня по 1 грудня. В липні худобу переганяли додому і пасли на стерні після збирання врожаю. Для випасу худоби наймали пастуха, якому платили по 1 карбованцю за голову великої худоби та 50 копійок за овець і дрібну худобу. ( ДАЗО, Ф-255, оп 1, с.722). Використовувалися також пасовища о.Бірючий, який належав державі. Жителі Горілого, Охрімівки та Кирилівки їх орендували. Так, з 1 січня 1911 та по 1 травня 1917 року жителі цих сіл орендували  6994,6 десятин землі по 75 копійок за десятину, на загальну суму 5245 крб. 95 копійок. Плата  здійснювалась  в залежності від кількості худоби яка паслась на острові. В 1911р жителі Кирилівки заплатили 812 крб. за користування  пасовищами (ДАЗО, Ф-255, оп 1, с. 246).

     Знову повертаємось до спогадів Т. Єрмака. « Управлял  стадом наемный уполномоченный, а также гонщики от каждого квартала и надзиратели. Они вели учет скота по клеймам и особым приметам.  Животные  жили на острове годами. Зимой корм добывали из-под снега, ночевали в  камышах «утепленных» наносами морской травы. Бывало, богатеи накупят по дешевке отбракованных  лошадей, телят, ягнят и отправят на остров. А через несколько лет смотришь — там уже пасутся целые  табуны  лошадей, стада овец, коров. Тогда скот оттуда  забирают: обучают или продают, или режут».

      Вартість худоби на осінь 1887 року становила за пару волів – 65 крб., робочий кінь – 45крб.,корова – 10-15 крб., вівця – 3 крб. (Сборник по текущей статистике на 1887-88 годы. Симферополь, 1888г., отд. І, с.5).  Але на початок 20 ст. роль скотарства зменшується. Зменшується і кількість худоби в господарствах. Так по сільськогосподарському перепису за 1912р в господарстві  Наливайка Федота Пантелеймоновича числилося: 10 коней, 3 корови, 12 бичків та телят, 70овець, 30 ягнят, 5 верблюдів, 4 свині. Проте така велика кількість худоби була тільки в дуже міцних господарствах. Більшість мала набагато менше. В господарстві Соболя  Фоми Івановича був 1кінь, 1 корова, 2 телят, 19 овець, 1 свиня.  У Третякова  Костянтина Костянтиновича було 4 коней, 1корова, 1бичок та теля, 7овець та 6 ягнят, 2 свині. Були господарі, які зовсім не мали худоби : Жмай Юхим  Гаврилович, Третяков Стефан Гаврилович, Качан Федір Федорович, Чмиленко Михайло Онисимович, Деркач Трохим Степанович. Половина селян не мали коней (ДАЗО, ф-255, оп. 1,

с. 490, 488) .

Займалися жителі села також садівництвом, виноградарством та баштанами. Сади розташовували в основному на піщаних  землях. Вони мали площу від 0,5 до 2 гектарів. Так в господарстві Лісовика Петра Андрійовича було 0,5 гектара саду та 0,5 гектарів виноградників; у Матвієнка Євтемія Микитовича — 0,5гектарів саду; у Сидоренка Федора Трохимовича — по 0,5 гектарів саду та виноградників. В 1911 р. загальна площа баштанів у Кирилівці  складала 20 десятин ( ДАЗО, Ф-255,оп1,с246). Звернемось знову до спогадів  Т. Єрмака: « У отца был свой сад площадью около 2 га. Без всякой химии  он давал столько фруктов, что не успевали поедать. Виноградное  вино пили кружками вместо глюкозы и воды. Овощей своих тоже хватало. Особенно много было арбузов. Из них часто варили мед (бекмес) целыми бочками и потом ели  всю зиму».

Розвивалось також  рибальство в нашій місцевості. Серед першопоселенців була значна частина козаків, рибальство  для яких  було звичною справою. Підтвердження  цьому ми знаходимо у спогадах Єрмака Т. та Єрмака П., які говорять, що населення широко використовувало багатства Азовського моря. В книзі Гермогена «Таврическая епархия» Псков, 1887р. на с.243 вказано:  «Занимаются не столько земледелием, сколько рыболовством».  У Всеросійському  сільськогосподарському перепису 1917р. частина жителів с. Горілого – в графі «заняття» вказали: риболов, рибак. Це Третяков Федір Костянтинович, Счастливець В.А.,  Третяков  Стефан Гаврилович.  Роздобидін  Микита Георгійович займався копченням риби та мав рибокоптильню (ДАЗО.,Ф-255, оп 1., 488). Таким чином, можна вважати, що рибальство для жителів нашого  краю було звичною справою, але, в основному, для задоволення власних потреб.

На початку 20ст. рибальство стає прибутковим промислом. Як згадує Поцілуйко В.С. (1924р.н.) його дід по  матері – Соболь  Савелій Іванович мав двомачтове парусне судно, на якому займався промислом “красної  риби” – осетрових. Місяцями рибалки були в морі, а коли приходили на берег то ікру вигружали бочками , а балик солили в чапликах - великих діжках по 200 кілограмів вагою. Є відомості, що в цей час існували також  рибні промисли купців Ребрових. Там не тільки ловили рибу, а й переробляли її, відправляли  в інші місця.

 На початку 20 ст. основним заняттям жителів Кирилівки та Азовського стало хліборобство. Земля в цей час належала сільській  общині і періодично перерозподілялась. Останній переділ землі відбувся в 1906 році. Частину общинної землі передавали в оренду  своїм  односельчанам. Дуже великих господарств не було. Господарства Азовського були заможніші, ніж у Кирилівці. Найбільшими, на 1912р., були господарства Наливайка Ф.П.— 30,7 десятин , Риженка Авраама Петровича — 50 дес., Саневича Григорія Корнійовича—38,4дес., Самойленка Філіпа Олексійовича – 46,9 дес.,  Луценка Василя Васильовича — 32,2 дес. Більшість земельних наділів була від 10 до 20 десятин:  Матвієнко Яків Іванович — 9,2 дес., Вовк Кіндратій Трохимович — 21,8дес.,  Черненко Степан  Тимофійович — 10,6дес.,Третяков К.К. —15.2дес.,   Соболь Ф.І. — 18.5дес. Багато було й малоземельних: Горлов Антон Степанович — 2десятини,  Качан Ф.Ф. — 2,3 дес., Деркач Т. С. — 1,5дес. (ДАЗО., ф-255, оп. 1, с. 490, 488). В період з 1910 по 1912 рік  23 господарства   було виділено на хутори. Це, в основному, були середняцькі господарства з наділами від 10 до 20 дес.

Обробіток землі проводився примітивно. Чорний пар не застосовувався — озиму  сіяли по  баштанам. Добрива не використовували.  Весь гній використовували для виробництва «кирпича»,  який йшов на опалення домівок (ДАЗО, Ф-255, оп-1, с.246.). Дуже часто посіви пошкоджувалися різними шкідниками: чесеннською мухою, хлібним пильщиком. Часто пошкоджувалися градом, а на  пісках зерно видувалося  вітром. В 1887 році селища постраждали від неврожаю. Озимі ледве вернули насіння, а ярові залишились нескошені. Для населення держава надала допомогу. Кирилівській общині —754крб. на продовольство та 275крб. на посів. Горілівській (с. Азовське) —1159 крб. 20 коп. на продовольство та 917 крб. 50 копійок на посів. Це на той час були досить значні суми, бо пуд пшениці коштував 1крб. - 1крб. 30 коп. (Сборник  по текущей статистике на 1887-1888год. Симферополь.1888г.от ІІІ, с. 7-9.). Землю пахали плугом (однолемішним) або букером. Запрягали  коней чи волів. Пахали двічі  на рік: весною з 20 березня та восени з 1по15 вересня. Весною пахали на глибину 1,5-2 вершка, а восени на 4-5 вершків ( вершок - 4,45см). За день пахали до 2 десятин. Для цього потрібно було 4-5 коней, один  робітник за плугом  та один напівробітник, який вів коня. Боронували дерев’яними боронами. Косили як косарками, так і косами. Перша жатка з’явилася у Варфоломія Наливайка в 1896 році. Молотили хліб котками. Віяли вручну, або віялками . Наведемо вартість реманенту селянина в 1912 р. —

 плуг -  20-30,

букер -  60,

борона дерев’яна - 6,

віялка -  40-35 карбованців.

Врожаї були низькими, свого  хліба вистачало до березня місяця (ДАЗО, Ф-255.оп-1.с-722). Сіяли в основному озиму та ярову  пшеницю, жито, ячмінь, овес, кукурудзу,  рапс; садили картоплю. В 1912 році в Кирилівці було посіяно: жита – 270 десятин, озимої пшениці - 385дес., ярової  пшениці – 15,5 дес., ярового ячменю - 410дес., вівса - 10дес., кукурудзи - 20дес., рапсу - 5дес., картоплі -20дес.

Урожайність в 1910 році (найбільш вдалий за п’ять років) складала: озимої пшениці - 70 пудів, ярового ячменю – 70 пудів, озимого  жита - 50 пудів з десятини. За десять років напередодні Першої  світової війни  було  2 добрих урожаю, 5 середніх та 3 поганих, коли врожайність досягала 40-20 пудів з десятини (ДАЗО, Ф-255, оп-1, с. 246). Вирощений врожай в основному використовували для себе, а також продавали на базарі в с. Горілому та на ярмарці в с. Охрімівка, яка відбувалася кожного року 15 серпня .

В 19- на початку 20 століття селища належали до Охрімівської  волості Мелітопольського повіту спочатку Таврійської, а з 1888 року Катеринославської губернії.  В першій половині 19 ст. села були глухими. Відсутність

 зв’язку, доріг , віддаленість від Кримського тракту робили життя досить важким. Соціальна сфера Кирилівського  регіону, навіть порівняно з центральними  регіонами України, дуже відставала.

Але з другої половини 19 ст. починається соціальне будівництво. Першою суспільною будівлею в селі Азовському був молитовний будинок, побудований з цегли - сирцю  у 1852році. Восьмого липня 1869 було закінчено будівництво та освячено церкву на честь Святителя Миколи Мір Лікійських Чудотворця. Церква, побудована прихожанами, була кам’яна, з кам’яною ж дзвіницею. Дзвін її під час  богослужіння було чути в Охрімівні — за 20 верст. Можна тільки здогадуватись, яких зусиль варто було привезти камінь та інші матеріали для будівництва та побудувати серед степу величну споруду, яку безжально знищили за часів радянської влади.

Службу в церкві вів священник  разом із  псаломщиком. На їх утримання громада виділила 120 десятин землі та 900 крб. грошима. Проживали вони в приватних будинках. В 1852році священником  був Іван Птахов, а в 1912 році Руднєв Сергій Іванович та Ільінський Олександр Олександрович. Псаломщик –Шапошников Олександр Іванович.

В середині 19 ст. починається шкільне будівництво. Перша школа на території нинішнього Якимівського району була заснована в Охрімівці у 1849 році. В  Азовському (Горілому) школу відкрили у 1874 році, а в Кирилівці — у 1879. Школи утримувалися за  рахунок зборів з місцевих жителів. В кінці 19 ст. в с. Горілому витрати на утримання школи  вираховувалися по кількості худоби в господарстві, що є ще одним доказом того, що скотарство було головним заняттям жителів до кінця 19 ст. Витрати в грошовій формі тільки частково покривали затрати на утримання шкіл. На громаді лежала повинність по опаленню приміщень, утримання сторожа, утримання квартир для  вчителів. Школи були в основному з трирічним терміном навчання. В першому класі («отделении») вивчали Закон Божий — молитви, читання, письмо та арифметику в межах чисел від 1до 20. В другому класі — Закон Божий та найважливіші події з історії Старого Завіту, на уроках мови  — пояснювальне читання, диктанти, вивчення напам’ять байок, віршів. Додавання, віднімання, множення, ділення вивчали на уроках арифметики. Програма третіх класів була більш насиченою. До молитов та Старого Завіту додавалось вивчення Нового Завіту. Учні крім диктантів писали перекази, вивчали синтаксис. Велика увага приділялась вивченню напам’ять творів як релігійного змісту, так і творів російських письменників. З арифметики крім чотирьох простих дій вивчали дроби, проценти. Вивчалися початкові  відомості з історії Росії, географії, малювання та церковний спів. Навчання велося  тільки російською мовою, вживання української мови було заборонено Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським  указом  1876року.

Навчання в школах починалося  в різний  час. Прийом учнів проходив з 1 вересня по 15 жовтня . Закінчувався навчальний рік на початку травня або червня — в залежності від відвідування учнями школи, що було пов’язано з польовими роботами .

В цей час освічених людей в Кирилівці було мало. На 1885 рік з 387 дорослих чоловіків знали грамоту 22, а серед 356 жінок не було жодної писемної. В Кирилівській школі навчалось 34 хлопчики і жодної дівчинки.

На 1895 рік в Кирилівській школі працював один вчитель — М.В. Римаренко. Закон божий читав В.Андроник. Але далеко не всі учні закінчували школу. У вересні до школи прийшли 30 хлопчиків та 7 дівчаток, а закінчили шкільний курс 6 хлопчиків та 1 дівчинка. В тому ж році у с. Горілому працювала одна вчителька та навчались 44 хлопчики і 8 дівчаток. Повний курс навчання завершили 3 хлопчики та 3 дівчинки.

В 1909 році кількість учнів збільшується. У Кирилівці навчалось уже 95, а в Горілому — 115 дітей.

У 1910 році з 142 учнів с. Горілого повний курс навчання закінчили 28. З них лише 5 дівчаток. В с. Кирилівка навчалось 84 учні, серед яких 27 дівчаток. Даних про кількість  учнів, що закінчили навчання немає.

В 1912 році у Горілому було три школи ( училища): Земське(1879р), Церковно-приходське(1889р), Школа грамотності(1897р). В Кирилівці було дві школи: Земське перше училище(1883) та Земське друге училище.

Важливою особою в школі був священик, який не тільки викладав Закон Божий, а й був контролюючим представником держави. Вчителі під час роботи в школі отримували від громади квартиру, опалення, освітлення та мали змогу користуватися  шкільною прислугою. З 1881 року для підтримки вчителів сільських шкіл була встановлена заробітна плата в 300 карбованців на рік, а пізніше прийняли рішення про грошову нагороду в розмірі 50 карбованців за три - та шестирічну вислугу. На той час, коли корова коштувала 10-15 крб., а проїзд з Мелітополя до Москви 7 крб., це була добра заробітна платня.

Першою відомою нам вчителькою була Олена Коламацкая, яка працювала в Горілому з 1 жовтня 1890року. В 1896 році вона отримала грошову допомогу в розмірі 50 крб. за шість років роботи в школі.

В 1917 році в школах Горілого працювали : Горєіч Ольга Володимирівна, за походженням дворянка,  Алєксєва Лідія  Іванівна, Кулик  Віра Карпова, Страя Тетяна Яківна, Григор’єва Ольга. Це були в основному молоді  вчителі віком 21-23 роки, які на початку минулого століття сіяли Розумне, Добре, Вічне серед наших односельців.

      В кінці 19 ст. в с. Горілому була своя медична дільниця в якій працював

 фельдшер Мойсей Вол. Він отримував заробітну плату 450 крб.  на рік .В 1917році фельдшером був білорус Голктец Афанасій Григорович, а аптекарем працював Бакший Авраам Самуілович, кримський татарин.

На початку 20 ст. в Кирилівці існувала торгова лавка, шинок та військово- кінна дільниця. Населення  наших сіл  починає  займатися торгівлею та промислами. Торгівлею займався Роздобидін  Петро Єгорович, за національністю росіянин, який не мав землі  та худоби.

З’являються  нові професії: ковалі – Глазунов Максим Григорович, Самойлено Федор  Наумович; мірошники — Санєвич Григорій Корнієвич, Письменний Тихон Матвієвич, Сипаєвич Овсій Дмитрович;  шевці — Логвин Гаврило, Іщенко Яків Стратонович, Сечевиця Іван Григорович; столяри — Качуков Пахом , Єрмаков Діонісій. Обробкою шкіри (чинбарством) займалися жителі с. Горіле Серьогін Семен Федорович, Масчєв Олексій Афанасійович (ДАЗО, Ф-255, оп-1, д 246). Була в селі і своя цегельня на 8-10 печей, де виготовляли міцну цеглу та черепицю. Як паливо використовували солому або курай.

Так жили наші предки в 19 - на початку 20 ст.