Надворі — 2019-й. Від подій, що прокотились буревієм над нашою землею в 30-х, промайнуло вже вісімдесят п’ять років. Чи варте уваги це питання? Чи не пора залишити у спокої архівні томи і людей, які ще щось пам’ятають насправді, а не просто мають у душі відголоски далекого болю? Чи є взагалі актуальною тема голодомору для нашої місцевості? Адже багато людей впевнені, що тут, на березі Азовського моря, голоду у 1932-1933 рр. взагалі не було. Звичайно, це не так.

Підтвердженням голоду  в нашій місцевості є  матеріали ІІІ районної партконференції, яка працювала в січні 1934 року, де є такі рядки: « …июль 1932 – январь 1933 года — период резкого падения и развала с/х района. В ряде колхозов … главенствовал кулак, петлюровец, белогвардеец и другие контрреволюционные элементы, которые разворовывали хлеб, гноили его, розоряли с/х машины, уничтожали скот, разваливали колхозы…

         Эти вредительские действия привели район к значительным продовольственным трудностям, голоду в отдельных сёлах — Терновка ІІ, Терновка І, Александровка, Родионовка и др..»

Дослідження історика В. Марочко підтверджують  ці висновки і поглиблюють їх: «Зокрема, в селі Терновка Якимівського району Дніпропетровської області померло 35 колгоспників, а понад 100 лежали пухлими. Усі вони мали трудодні, але не мали хліба. Там мешкали селяни - болгари. Зокрема, у родині Младенова, яка мала 610 трудоднів, померло двоє. У колгоспника Дилова померло троє, у Янколова теж троє дітей пішло з життя» (В.Марочко. Голодомор в Україні: причини і наслідки. //Освіта. Спецвипуск-підручник №1, 1993).

 Голодне лихоліття не минуло і наших селищ: Кирилівки, Азовського (Горілої), Степка. В тридцяті роки тут створюються перші колективні господарства сільгоспартіль «Україна», ТСОЗ «Прибой», риболовецько-сільськогосподарська артіль «Сини моря», сільгоспартіль «Вільна праця» в с. Горіле. Відбувається  розкуркулення найбільших господарств. А вже з січня 1932 року починаються негаразди. На закритих партійних зборах приймається рішення про додатковий план хлібозаготівель. Та зайвого хліба в господарствах не залишилось, а керівники господарств не бажають забирати останнє. Керівник «Синів моря» Корабльов не дав вивезти з млина зерно на рахунок хлібозаготівель. Він зібрав безпартійних рибалок і сказав, що сільрада не має права вирішували щодо колгоспного хліба. Також Корабльову було дано доручення провести опис «майна куркулів Коробки та Качана за невиконання твердого завдання по хлібу і рибі». Але Корабльов відмовився забирати хліб зі словами: «Я буду везти по селу, а люди будуть сміяться». Внаслідок цього – персональну справу передають в районну контрольну комісію (ДАЗО, ф.П-489, оп.1, с.8, л.1-4). Нащастя, все закінчилось лише звільненням.

          В документах Державного архіву Запорізької області за 1932 та першу половину1933 років зустрічається ряд зафіксованих випадків, коли голови колективних господарств «Сини моря» та «Україна», порушуючи всі постанови, ділили хліб між голодуючими, організовували регулярне одноразове харчування своїх колгоспників (Кирилловка. Дни прошлые и настоящие.Х., 1999, с.37). Вони роздавали вилов риби сім’ям колгоспників, показуючи невиконання плану. За це їх карали по партійній лінії, але завдяки цьому вони спасли частину своїх земляків від голоду. ( ДАЗО, ф-П-409, оп.1, сп.8; сп.6; ф-П-208, оп.11, сп.3; ф-П-208, оп.12,  сп.4, сп.11). А ризикувати було чим. В одній з директив Якимівського райкому партії про хлібозаготівлю, датованій листопадом 1932 року, говорилось: «В случае невыполнения и неперекрытия РПК Вас привлечёт не только к партийной, но и судебной ответственности. Учтите всю серьёзность, возложенную на Вас партиею в деле снабжения рабочего класса и Красной Армии, не останавливайтесь ни перед какими преградами и сопротивлениями, сделайте жестокий напор на твердовиков, индивидуальных и колхозов, упорно невыполняющих планов…»

  В складних умовах  виконання додаткового плану, відповідно постановам уряду, в селах на базі сільрад були створені групи, що проводили вилучення лишків сільськогосподарської продукції. Цих людей  не любили і боялись. Вони, якщо приходили до господи, «перевертали все вверх дном, штрикали залізними піками землю біля хати, в клуні. Залазили на горище. Якщо нічого не знаходили, то починали нишпорити по всіх закутках і забирали картоплю, пшоно, квасолю. Найчастіше свої «набіги» вони здійснювали ввечері, коли видно було, як над хатами йшов дим од плити. Могли навіть спеціально вивернути на землю те, що варилось у горщику», – згадує  Нечитайло Марія Григорівна, яка народилась 28.08.1922р. в с. Горіле.  

Щепа Ксенія Юхимівна, народилась 17 січня 1913 року

Чи пам’я таєте ви про голод 1932-1933 років?

• Да,  пам’ятаю.
• Які, на Вашу думку, були причини голоду?
• Неврожай, податки, а влада забирала урожай.
• Якщо відбирали у людей вирощене в полі, на городі, то хто це робив?
• У людей усе забирала влада, активісти.
• Як це відбувалося?
• Приходили двоє чи троє. Шукали по двору. Забирали найдене. Могли побить. А бувало і висилали з села.
• Як люди боронились?
• Та ніяк. Вони не боронились.
• Чи можна було переховати частину продуктів?
• Люди приховували, але все одно знаходили і забирали.
• Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
• Тим, хто пішов до колгоспу давали пайки.
• А де ховали продукти?
• Хто де : у скиртах сіна, на городі закопували, на горищі.
• Скажіть, а люди йшли в колгоспи охоче?
• Добровільно в колгосп ішли тільки ті, у кого нічого не було. Других заставляли.
• А де переховували худобу, яку не забрали до колгоспу?
• Сховати худобу було неможливо, та її і не забирали.
• Коли почали люди помирати з голоду?
• З зими та весни 1933 –го.
• Чи чули Ви про «закон про п’ять колосків»?
• Да, чула. Люди збирали колоски після уборки. Треба було оддавати, що зібрав. А якщо собі оставив, то могли посадить.
• Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?
• Не знаю. Кожен сам ховав своїх померлих.
• Чи відомі випадки людоїдства в вашому селі?
• Так. Одна сім’я з’їла навіть малу дитину. Але прізвища уже не помню.
• Як Ви думаєте, хто винен в цій трагедії?
• Звичайно ж, тільки влада.

Єрмакова Віра Сергіївна, народилась 1 квітня 1922 року.

    Віра Сергіївна  розповіла, що пам’ятає події голоду 1932-33 років. Вона говорила, що до них декілька раз приходили якісь люди, перекидали все в хаті. І, хоча вони приходили без зброї, їх всі дуже боялись, бо нікому не хотілось бути битим і, тим більше, посадженим у тюрму. Приходили вони надвечір, часто коли збирались їсти. Забирали зерно, одяг, інші речі. А їсти і так мало чого було, то добавляли до шматочка хліба пасльон, буряки,  рибу, сусліків, навіть собаче м’ясо.

Жмай Олена Юхимівна, яка народилась 19 травня 1918 року, стверджує, що не голодували. Їхня родина ніякого листя, кори у їжу не добавляла і різну дику живність не їли. Мама ходила по селах і міняла речі на продукти (частіше всього на кукурудзу).

Олена Юхимівна розповідала, що до них приходили з обшуком лише один раз. Тато викопав дві ями, в які засипав зерно. Одна була у курнику, а друга у хаті, у підпіччі. Тому ніхто не знайшов. Тим зерном і жили. В сім’ї було 17 чоловік — батьки, чотири доньки, три сини з невістками та онуками — і всі залишились живі. В село ішли чужі люди, прямували до моря і там часто мерли, сирої риби наївшись.

Нечитайло Мотря Семенівна, 1920 року народження, згадує, що сім’я їхня була чисельна та бідна. Жили в маленькій хатині неподалік від ферми. У батьків було чотирнадцять дітей, але вона пам’ятає лише сімох — інші померли від хвороб та нестачі їжі. Харчувалися переважно затіркою ( у борошно потроху наливали воду і скачували маленькі кульки, а потім варили) та цукровим буряком. На час голоду їсти було зовсім мало чого. Тому в сім’ї не стало ще трьох дітей. З  6 хлопців та 8 дівчат залишились живими лише чотири сестри. Заради того щоб протриматись, вижити, їли все, що можна було: різні корінці, трави, диких птахів. Не відмовлялись ні від чого, що можна було їсти. Говорить, що були навіть поодинокі випадки поїдання людей.

Рєзник Григорій Терентійович , 1926 року народження, на час голоду був ще малою дитиною. Він говорив, що не пам’ятає, щоб хтось із сусідів помер під час голоду. Проте міг просто не знати. А от чужих померлих бачив. Якось мама повела його до моря, а там попід кручею лежало багато чужих людей. «Йшли на рибу, а були виснажені. Їсти треба було потроху. От і помирали». Батько Григорія Терентійовича Терентій Іванович був членом ВКП (б), бригадиром. Брав участь у розкуркулюванні. Взимку під час голоду, як розповів нам Г.Т.Рєзнік, він пішов по селу і закликав рибалок, кому по силам, «зарубати» сітки. Це досить таки нелегка робота, коли б’ють ополонки на певній відстані і сітки заводять під лід. Обіцяв всім дати додому риби скільки зможуть віднести. Вилов був добрий. Особливо багато було чабака. Люди взяли собі частину, а все останнє здали в колгосп. На другий день хтось доповів про цей факт в район і там вирішили, що треба провести партзбори і віддати Рєзника під суд за розкрадання колгоспного майна. Проте батька попередили. Він зібрав речі і пішов з села. На другий день в Кирилівку дійсно приїздив оперуповноважений, але нікого не знайшов. Тато повернувся додому навесні. До того часу все забулося і його ніхто в район не забирав.

Ця розповідь має підтвердження. Серед документів, які пройшли як інформація по Якимівському Райпарткомі у січні 1933 року, є такий: «Резник Терентий, работая бригадиром в «Сынах моря» занимался раздачей в море рыбы рыбакам… председатель к-за «Украина» Шилушин попал под влияние чуждого элемента… начал раздавать муку с посевматериала… колхозникам…»

Мабуть, завдяки таким людям наші односельці не зазнали такого страшного голоду, як у інших селах (ДАЗО, ф.П-208, оп. 12, сп.4, л.48).

Ситник Валентина Іванівна, 1948 року народження, розповіла, що її мама, Шевченко Віра Андріївна, яка народилась 16 травня 1928 року голод запам’ятала. Вона завжди плакала, коли розповідала дітям про те лихоліття. Її тато працював рибаком у бригаді Раздобідіна (він був заможним і мав баркаси). Працювали за рибу. З того жили, бо хліба і зерна практично не було. Старший брат Олександр працював на току і іноді в кишені якусь жменьку зерна приносив. Мама з неї кашу варила на всіх. І коли навесні риба краще почала ловитись, то стали ходить в Волканеш міняти на крупу чи муку. Та, мабуть і цього було мало, бо тато помер. Мама Катерина дочекалась нового урожаю. Але була дуже виснажена і коли зопалу з’їла гарячого хліба їй стало погано і наступного дня вона померла. Шестеро дітей залишились сиротами.

Поцілуйко Валентин Сергійович , 1924 року народження, згадує про події 1932-33 років, спираючись на власні спогади та на розповідь свого батька, який був членом правління колгоспу і працював мірошником.

Одного разу до батька на млин прийшла Наташка (двоюрідного брата Григорія Соболя жінка) і попросила змолоти зерно на муку. Сергій Семенович спитав у неї довідку із сільради, яка б дозволяла молоти це зерно. Довідки не було. Тобто, це було приховане, або обміняне, зерно. Наталка сказала, що не зможе взяти довідку — заберуть хліб, і дуже просила змолоти. Батько зважив зерно(був 1 пуд і 16 фунтів), змолов, піддав молодиці на плечі і став у дверях перепочити. Не встигла та і 30 м відійти, як де не взявся якийсь чоловік. Зупинив її і повів назад до млина. Став вимагати квитанцію на виконану роботу. А звідки взятись квитанції, коли дозволу немає? Забрали муку, а тату наказали закривати млин і іти до сільради. По дорозі він зустрів Червоного, з яким був у непоганих стосунках, і попросив передати жінці, що його забрали, а, отже, прийде комісія. Хай, мовляв, готовиться.

Мама зразу ж почала готуватися до цієї комісії. Старшим дітям Валентину та Марусі (а було їх четверо) напхала під пальто платочки, наволочки із скрині. Підв’язала пальто мотузочками і сказала, що ішли гратися в сторону СТФ (свинотоварна ферма) і не поверталися, доки не погукає. А погода була неважна. Тільки відійшли від дому метрів сто, як з-за повороту вилітають тачанка і бричка та у їхній двір. Були там оперуповноважений із району Воропаєв, Самойленко Федір, Марічка та Йора. Забрали порося, корову і три пуда кукурудзи на горищі знайшли. Батька відправили в Якимівку, у міліцію. Працювати на млині стало нікому і тому Мавродій, який тоді був у Горілівській сільраді, попросив його випустити. Так батько повернувся додому, але з правління колгоспу його виключили. У районній газеті «Соціалістичний степ» було надруковано статтю, в якій говорилось, що Поцілуйко молов грабоване у держави майно.

Валентин Сергійович говорить, що людей померло в селі багато. Тато одного разу приніс страшну новину: Пріська Єрмака Гаврика зварила годовалу дитину, бо було ще п’ять старших. Багато в селі було пустих хат. Особливо там, де Ювілейна вулиця підходить до МТФ. Діти боялися там ходити, бо сичі жили в тих пустках і кричали ночами. Вимирали сім’ями, але де саме не пам’ятає — батьки казали. Часто селом ходили активісти і шукали по дворах прихований хліб. У них навіть спеціальний інструмент для цього був: залізна піка спеціальна, а до неї приєднана трубочка з ямкою. Нею землю ширяли, доки рихле не знаходили. Потім виймали піку і дивились у трубочку. Якщо була там зернина чи дві, значить копай!

Поцілуйко В.С. згадує, що в школі у цей час дітей кормили на великій перерві. «Сніданок» складався з рідкої кукурудзяної баланди. Говорить, що зараз свиням краще варять. Але тоді, у ті важкі часи дітей добре підтримувало. З їхнього класу ніхто не помер, всі довчились до сьомого класу.

Кравченко Петро Опанасович, народився у 1922 році в с. Горіле. Говорить, що голод був. Він добре пам’ятає що дуже багато людей постраждало. Хоронили і на кладовищі, і біля будинків у городчиках. По селу стояли хати пусті. У їхній сім’ї від голоду ніхто не помер. Зате одного зарізали. Старший брат Петра Опанасовича працював у Атманаї і отримав там пайок. Щоб принести зерно додому, він взяв з собою молодшого — Петра. Йти далеко було, то поморились і лягли спочити у покосах. Їх підстеріг свій же, горілівський, і старшого брата сонним зарізав. Петро Опанасович від нього втік. Так він і брата втратив, і зерно.

Його дружина, Лідія Захарівна (дівоче прізвище Цапович), народилася у с.Кирилівка 1926 року. Вона згадує, як до них приходили молоді хлопці і дівчата і шукали щось по хаті. Мама їх перед цим (а дітей було троє) по-дивному одягла: дістала зі скрині платки і шматки полотна і позамотувала на дітей. Зверху одягла пальтишки. Відкрили скриню, а там пусто. Але з дітей забирати не стали. Незадовго до цього мама дістала зі скрині вовняне одіяло. Красиве було — квітами. Коли прийшла додому, то принесла баночку зерна. Сказала, що виміняла. Ще пам’ятає, що батьки, ідучи на роботу, змушували дітей зачинятися в хаті і нікому не відчиняти двері, доки вони не повернуться. Раніше такого ніколи не робили.

Марія Гнатівна Зєніна народилась 22 червня 1926 року. Вона була єдиною донькою в сім’ї, але вповні відчула нестачу продуктів. Тато її працював  трактористом, так що їх на роботі кормили, а іноді він навіть приносив додому трішки молока. Мама часто ходила в скирти трусить полову, яку потім товкли у ступах. Ходила разом з Марією Кравченко, бо одній страшно було. Робили це потайки. Потрібно було вчасно заховатись від охорони. Тому трусили по черзі. Заривались у скирту, виривали величенькі ями. Часто солома грізно нависала, могло і привалити. Також ходили у пайки ковиряли замерзлу квасолю чи науту. Пізніше вже Марія Гнатівна узнала, що було і у них приховано кілька пудів зерна. Але було його мало і батьки намагались використовувати запас лише тоді, коли ніде більше роздобути їстівного не вдавалось.

Одного разу пішла мама кудись, а доньці наказала зачинити двері. Сиділа вона дома, сиділа, а їсточки хочеться. І згадала, що лежала пишечка хліба в умивальнику — мама звідти діставала. Поставила табуреточку, але дуже мала була, нічого не побачила. Вирішила рукою навпомацки пошукати, та й загнала у пальчик колючку. Боляче, їсти хочеться, а мами немає. Розплакалась дівчинка. Змучилась та й заснула. А коли проснулась, то мама прийшла і принесла трохи хлібця та бурячка. І рука боліти перестала.

Багато людей померло. Поруч хати пустками стояли, а в них сичі страшно кричали. Де люди ділись? Хто на Донбас від голоду та колгоспів утік, хто помер, кого виселили. Але хат пустих було багато.

Недалеко жила сім’я, яку по-вуличному Їськами називали. Мати десь дістала шкіру від корови і варила її дітям. Хтось доніс. До них прийшли. Знайшли на шкурі тавро колгоспне і забрали матір. Вона хотіла найменшу доньку, якій лише 4 роки було, з собою забрати, але не дали. Залишилась дівчинка зі старшими братами. А через певний час дівчинки не стало. І тільце її ніде не знайшли. В селі подейкували, що брати з’їли, але доказів ніяких не було. Марія Гнатівна скрушно киває головою: «Хто б у тій Москві знав! Свої, свої все робили. Матір забрали, а діти кому треба? Душі немає у людей… На Сокологорне, у Вінцегур (Степанівку) люди тікали. Не було там голоду, бо місцева влада людям і зерно, і рибу давала. Кажуть, у голоді верхушка виновата. Без своїх не обійшлось!»

  Ці спогади наших односельчан  малюють картини життя села у сумні часи, яких, нажаль, нашому народові немало довелось пережити.