Головна » Статті » Історія Кирилівки

Кирилівка у роки Другої світової війни

22 червня 1941 року розкололо навпіл життя громадян Радянської держави. Не оминула біда і наших односельців. Як згадує Акінжели Марія Ігнатівна(1926 р.н.), в цей день, хоч і була неділя, «жінки працювали в полі. Раптом побачили, що на коні до них мчить обліковець з бригади Григорій Чмирь і махає картузом. Коли підїхав ближче, то вдарив картузом об землю і крикнув: «Війна!».  В Горілівській та Кирилівській сільських радах відбулись мітинги. Парторг колгоспу «Вільна праця» Дмитрюк Дмитро Калинович, виступаючи на мітингу, сказав про мобілізацію всіх чоловіків віком від 18 до 40 років. Наступного дня чоловіків повезли гарбами до військкомату. Масово мобілізували доросле чоловіче населення 1905 – 1918 років народження. 417 чоловік з Кирилівки, Горілого, Лиманського та Степка (саме ці села входять до складу сучасної Кирилівської селищної ради) поповнили діючу армію.[4, с.137].  У містах і селах області з цивільного населення почали формуватися підрозділи  різного призначення на допомогу армії. В Кирилівці рибалки по черзі вночі чергували понад берегом моря. І робили це недарма. Вже в перші дні війни, коли фронт був ще далеко від нашого краю, жителям селища довелось віч - на - віч  зустрітися з ворогом. В Історії міст і сіл УРСР (Запорізька область) говориться: «Вранці 24 червня 1941 року люди зібрались біля контори колгоспу, щоб разом послухати повідомлення Радянського Інформбюро. Раптом всі побачили, як над узбережжям моря пролетів літак, що знижувався, а ще через деякий час над морем злетіла червона ракета.  Капітан судна «Москва» Т.С. Волков з командою негайно вийшли в море і виявили гумовий  човен. На ньому було пятеро в комбінезонах. Фашистських льотчиків обеззброїли і доставили до Мелітополя, у розпорядження військового командування» [ 5, с.721]. Ця подія яскраво описана в романі Дмитра Олексійовича Міщенка «Найвищий закон» [7, с.334-339]Уже з перших днів війни стало зрозуміло, що частина території СРСР буде окупована. Поруч з питанням мобілізації до лав Червоної Армії та організації всенародного опору загарбникам постала необхідність евакуації розташованих на цій території заводів, фабрик, колгоспів та радгоспів, державних і наукових установ разом з робітниками та службовцями. Наступ ворога, його поведінка на окупованих раніше територіях дали підстави до побоювання за життя партійного, комсомольського та безпартійного активу там, де скоро міг бути ворог. Вже були відомі приклади звірств фашистів щодо сімей червоноармійців та активістів. Тому радянське керівництво поставило питання про евакуацію на Схід не лише основних матеріальних цінностей, а й людей. Матвієнко Віра Свиридівна(1929 р.н.) згадує, що її батько, Цапович Свирид Арсентійович, коли вже фронт підходив до Кирилівки, евакуйовував на вже відомому нам сейнері «Москва» морем комуністів із сім’ями:     «Рейси здійснювали ночами. До Кирилівки з району людей привозили на підводах. Вивозили в Краснодар».  При підборі кадрів для перегону худоби та техніки перевагу також віддавали комуністам та комсомольцям, котрим рекомендувалося не залишатись на окупованих територіях.  7 вересня 1941 року в нашому селищі почалась евакуація документації та племінної худоби. На початок  війни на території Кирилівської сільської ради існували чотири колгоспи: в Кирилівці — «Україна», в с. Горіла (Азовське) — «Вільна праця» і «Новий світ», та «Єдиний труд» в Кучугурах (Лиманське). Найбільш цінною на той час вважалася худоба в колгоспі «Новий світ». Її евакуювали в Архівенський район Ставропольського краю. Було відправлено більше сотні корів, 400 голів молодняку великої рогатої худоби, коні, свині. Частину худоби (овець та свиней ) здали в Маріуполі на  мясокомбінат. Керували відправкою худоби на Схід І.П.Сечін, Є.Ф.Глазун, І.Ф.Мінін. Трактори і іншу техніку відправили на Кавказ. Цим опікувався Нечитайло Петро Андрійович. Ульянова Антоніна Іллівна (1928 р.н.),   дочка Сечіна Іллі Полікарповича, згадує як разом з іншими їхня сім’я  переганяла колгоспну худобу: « Батьку дали маршрут у Якимівській партійній організації — вздовж берега Азовського моря аж до самого Ростова, до переправи через Дон. По дорозі доїли корів. Повз нас проходило багато солдат. Ми поїли їх молоком, а вони переказували нам новини з фронту. Біля переправи нас обстріляли німці з літаків. З нашої сім’ї ніхто не загинув.         Було нас 30 чоловік. Батько на коні їхав вперед, видивлявся місцину, де можна було б зупинитися, щоб нагодувати і напоїти худобу. В дорозі люди не голодували. В колгоспі дали з собою зерна і борошна. Зупинялись в селах і пекли хліб. В призначений колгосп приїхали в листопаді. Він знаходився в селі Петропавлівка. В цьому селі взагалі було чотири колгоспи, але нас направили в колгосп «Перше травня». Для нас приготували бараки. Коли зайшли туди, то попали в тепло – було вже натоплено. Дали харчі. Працездатні пішли працювати в колгосп – збирали бавовну. А діти пішли до школи.  Навесні 1942 року нас разом з худобою направили в Азербайджан. Йти було далеко, важко, бо дорога проходила по горам, лісам. У призначеному місці влились до складу колгоспу «Новий світ». А фронт все ближче  підходив до села. 4 жовтня Червона Армія залишила Запоріжжя. Того ж дня танкова армія ворога зламала фронт оборонців біля Оріхова і 7 жовтня північніше від Бердянська з’єдналася з моторизованими частинами іншої німецької армії, що прорвалися через Мелітополь [8, с.19]. Почалися бої в безпосередній близькості від Кирилівки — в районі с.Степанівка та на косі Пересип.  Кирилівку бомбили, долітали іноді снаряди, але великих руйнувань завдано не було.      Через село йшли відступаючі радянські частини. Діденко Микола Архипович (1926р.н.) згадує: «Людям було зрозуміло, що німці окупують Кирилівку, бо бачили, як масово відступали війська Червоної Армії через наш населений пункт. Жінки лили сльози, прощалися з солдатами, а вони до них були не дуже привітними»Солдати, що відступали  останніми, приготували ворогові несподіванку – замінували ґрунтову дорогу, що вела до сіл Кирилівка та Горіле. Внаслідок цього на мінах підірвалося декілька мотоциклів, на яких їхали німці. Це сталося 10 жовтня 1941 року [4, с.137]. Окупанти, німецькі та румунські солдати, увійшли в Кирилівку. Розлючені загибеллю мотоциклістів, вони в перший же день зруйнували памятник В.І.Леніну в Кирилівці. Почалось встановлення «нового порядку». На території нашої селищної ради німецьких солдатів було мало. «Порядкували», в основному, румуни. Всі жителі Кирилівки та Горілого стверджують, що румунські солдати вели себе брутально. Стояли на постої у людських хатах, виганяючи хазяїв у сараї та погреба. Окупанти забирали майно, худобу, цінні речі. Навіть вишиті рушники зі стін знімали. «Відбирали все від худоби до сіна. Їхні безчинства не знали меж. Нерідко вони ґвалтували дівчат. Дівчата і жінки вимазували сажею обличчя, носили лахміття, щоб стати непривабливими для окупантів», – згадує Кузьменко Антоніна Семенівна (1924 р.н.). В приміщенні Кирилівської та Горілівської сільрад румуни організували управи. Туди тягали багатьох людей, били нагайками. Особливо членів сімей комуністів і активістів. Знущалися навіть над дітьми. Горєнкова Ніна Дмитрівна (1936 р.н.), донька Дмитрюка   Дмитра   Калиновича,  парторга колгоспу «Вільна праця» та Коптєлової Наталки Степанівнизавідуючої дитячим садком у  колгоспі "Вільна праця" , згадує: «Батько пішов на фронт, а мати з чотирма малолітніми дітьми не змогла виїхати і тому залишилася на окупованій території . Вона працювала в общині на різних роботах. Поліцаї її часто заарештовували, били, а потім відпускали. Ми вдома сиділи голодні, плакали. Під час одного з арештів старший мій брат, Володимир, якому було вісім років, схопив матір і не відпускав її. Румун розлютився і сильно побив його палицею по голові. Володя після того часто хворів, а пізніше став інвалідом».Після приходу окупантів, в села направлено було спеціальний каральний загін. Було вбито декілька активістів. В «Хронологической справке важнейших событий, происходивших в период временной окупации на территории с.Горелого» є документ, в якому сказано: «…за то, что один колхозник по фамилии Кукуш не выдал партизан, которые убили двух румын, его замучили. На него надели цепи на руки и гвоздями горячими выжгли на груди  «партизан», а також «…засекали розгами… одну колхозницу нашого колхоза Палий Марину за то, что она не выдала актив, оставшийся в колхозе. Собрали всех людей, ездили верховые с плётками и сгоняли в помещение, где раньше был клуб, всё население и в присутствии всех её пороли плетями» [2, с.5]. На базі існуючих колгоспів окупанти створили громадські господарства, які повинні були обробляти колишні колгоспні поля, забезпечувати сільськогосподарською продукцією німецьку армію та й самі якось харчуватись. Було введено обовязкову трудову повинність для всіх категорій жителів населених пунктів віком від 16 до 55 років. За ухилення від роботи — страта [9, с.34].В звязку з тим, що техніка і насіння з села були вивезені на Схід, а робочої сили в колгоспах залишилось мало, робота просувалась повільно і результати її були невисокими. Проте, щодня більшість жителів селища ходили на роботу в поле. Працювали також в садах, у місцевому рибколгоспі. На керівних постах в господарствах були родичі поліцаїв та нової місцевої адміністрації. Коли війська Червоної Армії розпочали звільнення України, окупанти почали широко використовувати працю населення на будівництві оборонних споруд. Готуючись до відсічі наступаючим радянським військам, фашисти почали вздовж  Дніпра будувати складну лінію оборонних споруд, названу Східним валом. Її продовженням стала лінія «Вотан», що тягнулась від Мелітополя до Азовського моря. Закінчувалась вона в нашому селищі. Декілька місяців 1943 року жителів Кирилівки та Горілого окупанти змушували  працювати над її спорудженням – копали протитанковий рів. Качалова Віра Микитівна (1926 р.н.) розповіла, що «виганяли всіх – гвинтівку наставлять і де дінешся? Працювали зранку і до вечора. Щодня нас водили туди під наглядом поліцаїв-бригадирів. Був з ними і німець – відміряв денну норму виробітку. Треба було викопати два метри в довжину, ширину і глибиною 2 метри 10 сантиметрів. Коли виконував норму, можна було йти додому. Коли земля попадалась нічого, а бувало така тверда, що лопату не загониш. Якщо повільно копали, могли відшмагати».Окупанти потребували робочих рук не лише на завойованих територіях. Вони були їм потрібні і в Рейху. Тому в 1942 році почалося масове вивезення робочої сили і з українських сіл. За відмову їхати до Німеччини погрожували розстрілом  родичів. Людей забирали просто на вулицях, з будинків вночі. Про методи, за допомогою яких відбувався набір робочої сили в Німеччину, свідчить наказ офіцера СД, у якому говориться: «Не завжди буде можливим утриматися від застосування сили… найважливіше зараз — набір робочих» [9, с.38].   В 1942-43 роках з Кирилівки, Горілого та Лиманського на примусові роботи в Німеччину було вивезено майже 300 чоловік. Правда, не всі були вивезені примусово. За даними СМЕРШу 35 чоловік з Кирилівки поїхали на роботу добровільно [1, ф-р–1675, оп.1., сп.2., л.11]. Чому? Причин могло бути багато: поїхали скривджені та їхні діти; поїхали ті, хто подумав, що війна програна і треба якось влаштовуватись; поїхали ті, хто чудово розумів, що їхати все одно доведеться, змусять, а так хоч якась поблажка буде і з рідними нічого не трапиться… Проте життя у Німеччині виявилося дуже тяжким для всіх, незалежно від того, як туди потрапили. Після Перемоги вони повернулися додому з підірваним здоровям, а частина не повернулись зовсім.Важким тягарем лягла на плечі людей фашистська неволя. Чи чинили опір ворогові жителі нашого селища  на окупованій території?  В «Хронологических справках важнейших событий, проходивших в период временной немецко-фашистской оккупации», що були складені по кожному населенному пункту «компетентними органами» по свіжим слідам та в узагальнюючій довідці Запорізького обкому партії, надісланій в ЦК Компартії України в 1947 році, яку готували більше двох років і кожен факт перевіряли та перепровіряли, повідомляється, що в Кирилівці зафіксовано лише один факт фізичної протидії фашистам. Закінчився він трагічно. Восени 1943 року жителі Кирилівки «Денисенко, Мигуля, Нечитайло, защищаясь от пытавшегося ограбить их немца, убили его…»[10, с.40]. Гітлерівці, після того як було знайдено труп у скирді соломи, захопили 48 чоловіків похилого віку та підлітків з сіл Горіле і Кирилівка і розстріляли на кручі над Молочним лиманом [1, ф-р–3325, оп.1., сп.36., л.л.10-12,43-45]. У «Истории городов и сел Украинской ССР. Запорожская область», виданій в 1981 році говориться, що один з приречених, І.Самойленко, дивом залишився живий. Він вночі пробрався додому і розповів про жорстоку розправу [4, 137]. У першому виданні цієї книги, яка вийшла українською мовою 1970 року, написано, що врятувався І.Гусєєв [5,721]. Це  помилка. Вірніше, непорозуміння. Так називали І.Самойленка по-вуличному. Проте і в цих повідомленнях є неточності. По-перше, за свідченням багатьох жителів Кирилівки та Горілого, які пережили окупацію, вбито було не німця, а румунського солдата. По-друге подія ця сталась не у 1941, а у 1943 році, незадовго перед звільненням. Бо зразу ж після визволення, односельці розкопали захоронення і перенесли останки розстріляних до Братської могили в Кирилівці та на кладовище в Азовському. Загиблих можна було впізнати. По-третє, не всіх розстріляли над лиманом. Декількох чоловік, у тому числі батька та сина Лісовиків, розстріляли  в колгоспному саду, де кілька днів утримували заручників прямо під відкритим небом.  Перед розстрілом вони самі копали собі могилу і зробили на черешні зарубки зі своїми прізвищами. По цій зарубці їх і знайшли і їхній прах теж перенесли на кирилівське кладовище.  Підтвердженням  того, що розстріл відбувся не в 1941 році є також напис на надгробку загиблим жителям Кирилівки:«Сагура Д.А., Коробка Л.А., Лисовик Г.М, Волков Д.Л., Шиян И.П.,Деркач К.А., Бажко Е.И. расстреляны фашистскими  оккупантами 27.9.1943г»   та напис на іншому обеліску, де окремо поховані батько та син Лісовики:«Здесь похоронены Лисовик Макар М. и Лисовик Александр М. Расстреляны фашистами 27.09.1943г.» Спогади про цю подію ми почули від  багатьох односельців. Ось як згадує Поцелуйко Валентин Сергійович (1924 р.н.): «У 1943 році відбувся масовий розстріл чоловіків сіл Азовського, Лиманського та Кирилівки. Причиною послугувало вбивство румунського солдата односельцями – Нечитайлом Іваном Касяновичем, Судніком Яковом, Денисенком Іваном Климовичем,  Тицьким Іваном Зіновійовичем. Румун, зустрівши їх між селами Горілим та Лиманським, наставляв на них гвинтівку і погрожував розстрілом. Тоді Денисенко Іван заговорив до румуна, наче хотів попросити цигарку в окупанта, раптом накинувся на нього, скрутив його і разом з товаришами заколов штиком. Заховавши труп румуна і велосипед в соломі, чоловіки покинули село. Це побачив хтось з кучугурян і доніс фашистам. Окупанти зігнали більше 40 чоловік і розстріляли в садах та понад лиманською кручею. Серед розстріляних був і рідний брат моєї мами Соболь Іван Савелійович». Коли радянські війська звільнили село, то з Молочного лиману (падали розстріляні і туди, котились вниз по кручі, і ніхто їх не доставав з багнюки, бо німці заборонили це робити під страхом смерті) та з протитанкового рову достали тіла розстріляних та перепоховали на кладовищах в Кирилівці та Горілому. На пам’ятнику в Кирилівці є прізвища загиблих. А під час перепоховання жителів Горілого, нажаль, прізвища написані не були. Немає їх і на могильній плиті, яку встановили до 60-річчя Перемоги  замість старого залізного надгробка. На ній написано: «Односельчанам, погибшим в годы оккупации 1941-1943». Зі спогадів односельчан, крім згаданих на пам’ятниках, нам вдалося відтворити імена частини загиблих, але, нажаль, не всіх Бабешко Михайло Маркович, Кравченко Іван Семенович, Бондаренко Іван Федорович, Рижов Дмитро, Рижов Федір Дмитрович, Абашин Василь, Білоус Михайло, Третяк Іван Петрович, Жуков Іван Сергійович, Лісовик Гордій, Тетерко Михайло Якович, Соболь Іван Савелійович, Жарик Федот Іванович, Шубін Василь Якимович.        Цікавий факт з цієї трагічної історії нам повідомив Третяк Микола Єгорович. Виявляється, коли румуни почали розстрілювати заручників над лиманом, то двоє хлопців (їм було по 16 років), зробили спробу втекти якраз в той момент, як кати перезаряджали гвинтівки. Це були Абашин Василь та Ващенко Олексій. Вони стрибнули з кручі вниз до лиману і побігли в сторону Кучугурянських садів. Один румун погнався за ними і Абашина застрілив. А Ващенко, який був родом з Миронівни Приазовського району і тому в селі його називали Мироном, втік і залишився живий.В книзі «Кирилловка. Дни прошлые и настоящие» ми знаходимо такі слова:«На территории санатория «Кирилловка» была оставлена подпольная группа во главе с И.Ф.Соболевым. В её состав входили Малахов, Тименко, Пурдич, Беседкин, Фесенко. Однако группа была выдана предателем. В августе 1942 года после допросов они были расстреляны в Мелитополе» [10, с.40]. Чому ж цього факту немає у  «Хронологических справках важнейших событий, проходивших в период временной немецко-фашистской оккупации», хоча більшість кирилян, що пережили війну в селі памятають про ці події? Мабуть тому, що нічого не відомо про активні дії групи Івана Хомича Соболя. Справа в тому, що коли залишені для підпільної роботи активісти переховували на території санаторію «Кирилівка» зброю, то допомагав її перевозити на конях один місцевий житель. Після приходу німців ця людина пішла на службу в поліцію і на знак своєї відданості новій владі повідомила про заховану зброю. Але де саме вона захована, зрадник не знав. Ситуація погіршувалась тим, що саме в тому корпусі санаторію, на горищі якого була захована зброя, окупанти розташували штаб та жандармерію, а, отже, доступу місцевим туди не було. Декілька разів забирали членів цієї групи до управи. Але потім відпускали (родичі носили цінні речі і «викупляли», як вони говорять, рідних)— не було доказів їхньої діяльності . Та одного разу зброя була знайдена і члени групи в село більше не повернулись. Після допитів, 9 серпня 1942 року, вони були розстріляні біля с. Констянтинівка під Мелітополем. В книзі є неточності — прізвище керівника групи не Соболєв, а Соболь. Також  не названо сьомого члена групи — Бухтія Захара Григоровича. Про те, що він був в цій групі свідчить донька Івана Хомича Соболя   Марія Іванівна Живкова (1927 р.н.), яка після війни цікавилась долею батька, їздила в Запоріжжя, де в Комітеті держбезпеки бачила, як вона говорить, «тюремну книгу» з прізвищами заарештованих та родичка Бухтія З.Г. Перець Ніна Олександрівна (1930 р.н.). Напередодні звільнення Кирилівки та Горілого в жовтні 1943 року  вирішили фашисти зробити ще одну чорну справу. Наказали чоловікам з обох сіл вранці зібратись на території санаторію «Кирилівка». Частина, памятаючи про розстріл односельців у вересні, втекли. Хто пішов аж на Степок, хто сховався в комишах на лимані. Ховались у копицях сіна, в погрібах, колодязях. Але німці влаштували облаву і зігнали докупи близько двохсот чоловік. Потім людей погнали понад лиманом на Давидівку і далі. Тих, хто намагався втекти, німці розстрілювали. В одному з сіл їх закрили в приміщенні колишньої МТС. Почалася стрілянина, а коли все стихло, то двері їхньої тимчасової тюрми відкрились і на порозі стали радянські солдати. Командир сказав їм йти додому, тільки з дороги нікуди не звертати, бо ще не кругом вигнали німців. Про це свідчить Єрмак Ніна Артемівна (1929 р.н.), батько якої був серед звільнених. Час з 10 жовтня 1941 по 27 жовтня 1943 назавжди залишиться в памяті тих, хто пережив війну. Смерть близьких, тяжка праця, знущання та приниження, невідомість залишили болючі рани в душах людей. Два тяжких роки вони чекали на повернення Червоної Армії. І ось цей час настав. В кінці вересня 1943 року війська Південного фронту вийшли на рубіж річки Молочної. «Німці зосередили тут до 20 дивізій, які отримали наказ за будь-яку ціну зупинити просування радянських військ… 150-тисячне угрупування німців спиралося на оборонну лінію «Вотан», складову частину Східного валу. Центром оборони був Мелітополь…»[8, с.42]. 23 жовтня 1943 року Мелітополь було повністю визволено. Але Мелітопольська операція продовжувалась. Червона Армія вела наступ з північного сходу та сходу ( через Молочний лиман та річку Молочну). На правому березі лиману проходила лінія німецьких укріплень з трьох-чотирьох смуг глибиною до 20 кілометрів [6, с.14]. «Назву для неї фашисти запозичили з міфології. Сподівались, що бог війни давніх вікінгів  Вотан допоможе їм зупинити радянські війська…І дійсно, за всіма правилами фортифікаційної науки лінія «Вотан» була неприступною. Кілька рядів колючого дроту, доти, дзоти, закопані в окопах «тигри» та «фердинанди».  Протитанковий рів простягався вздовж лиману до самої Кирилівки – більше 40 кілометрів. … 28 армія під командуванням генерал-лейтенанта В.Ф.Герасимова прориває неприступну лінію оборони. Ця честь належить 118 дивізії полковника Добровольського.  В ніч з 30 вересня на 1 жовтня полк майора В.Я.Бачило пройшов через загородження і прорвав оборону фашистів, поклавши таким чином початок визволення Якимівського району, яке продовжувалось майже місяць» [3, с.32].         Матвієнко Віра Свиридівна (1929 р.н.) згадує: «Бої йшли на косі Пересип, в районі Степанівки. А в селах Азовське та Горіле було тихо. Лише надвечір німці зашевелилися. Поліцаї почали їздити від хати до хати і оголошували, щоб назавтра, о 8-й годині ранку всі прийшли до клубу, але дітей щоб не брали з собою. Нам дідусь сказав, що ми нікуди не підемо, а вночі вийдемо з хати і сховаємося в гульбищі. Так і зробили. До ранку просиділи — тихо. Вийшли у двір. Сусіди сказали, що в хаті, де був німецький штаб, пусто. Глядь, а в кінці вулиці з’явилися солдати. Йдуть строєм. Спочатку злякалися, а потім роздивились — наші!» Радісно зустрічали люди своїх визволителів. Дволітнє страхіття закінчилось!          А в зведенні Радянського Інформбюро про це говорилось так: «В течение 27 октября в районе юго-восточнее нижнего течения Днепра наши войска в результате ожесточённых боёв сломили сопротивление противника на фронте от Днепра до Азовского моря и, преследуя его отступающие войска, продвинулись вперёд от 10 до 30 километров и заняли более 90 населённых пунктов, среди которых …крупные населённые пункты…Кирилловка, Горелое…»[2, с.5]. У звільненні селища брали участь воїни 118-ї стрілецької дивізії та 79-ї танкової бригади 4-го Українського фронту. В боях за село смертю хоробрих загинули 56 радянських воїнів [4, с.138].

Список використаних джерел та літератури.1. Гнедашев В. Ко дню освобождения Акимовки от немецко – фашистських захватчиков./ Акимовский вестник , 9 листопада 2006 року  2..Гнєдашев В.М. Якимівський район на тлі Запорізької області. Мелітополь,1998.  3.История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область.К,1981. 4.Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область, К.: 1970.  5.Книга памяті України. Запорізька область: Том 10.—Дніпропетровськ: Січ, 1995.  6.Міщенко Д.О. Вибрані твори в двох томах. Т.1., К.:Дніпро, 1981.   7..Мороко В.М., Турченко Ф.Г.. Історія рідного краю ( Запорізька область): 1939-2001 рр../  Підручник для 11 класу середньої загальноосвітньої школи. — Запоріжжя: Прем’єр, 2001.   8. По ту сторону войны / Михайлов Н., Кузьменко Н. и др./– Запорожье: РА «Тандем-У», 2005.  9.Сердюк  И.И.,.Вышегородцев А.А, Хоменко И.А.. Кирилловка. Дни прошлые и настоящие. Харьков.1999.    10.З  матеріалів музею с. Азовське.

Категорія: Історія Кирилівки | Додав: вчитель (16.12.2019)
Переглядів: 150 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: