20 – ті роки початку ХХ століття недаремно називають буремними. Спочатку горе, руїни принесла нашому народові І Світова війна. Не встигла вона завершитись, як на людей чекало нове випробування — в країні почалась революція. А що таке революція? Можна говорити по-різному, та суть не зміниться — боротьба за владу.  І в наш час такі питання вирішуються нелегко, а на початку ХХ століття і поготів. Світ розколовся навпіл. Наслідком тієї боротьби стали громадянська війна, іноземна інтервенція. Немало пролилося крові за час, коли одні уряди змінювалися другими. Приходили до влади Тимчасовий уряд і Центральна Рада, Уряд Рад, Директорія та денікінці. Цікавою є сторінка присутності у нашому краї загонів батька Махна. Всі ці події 1918-1919 років залишили свій слід і в житті Кирилівки. Жодна з цих влад не оминула нашого селища в часи громадянської війни.   Проте прифронтовою зоною протягом цілих восьми місяців село було тільки в 1920-му. Це був час, коли залишки білогвардійських військ докладали останні зусилля, щоб втриматися на Півдні.

В результаті Північно - Кавказької операції фактично було завершено розгром денікінських військ на Дону та Північному Кавказі. У лютому 1920 року кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки білогвардійських військ з Одеси, а в березні — з Новоросійська. «Верховний правитель Росії» генерал А.І.Денікін разом зі своїми військами евакуювався спочатку до Криму, а потім на англійському есмінці емігрував до Константинополя, оголосивши своїм наступником з 4 квітня генерала П.М.Врангеля.

Очоливши Кримське угрупування, Врангель створив уряд Півдня Росії, встановив режим воєнної диктатури й почав переформування збройних сил, готуючись до наступу. Першочерговим завданням він вважав захоплення Донбасу, кінцевим – відновлення «єдиної і неділимої Росії». Наступ білогвардійських військ став можливим завдяки матеріальній допомозі Великобританії та Франції. В енциклопедії «Гражданская война и военная  интервенция в СССР» говориться, що генералу Врангелю на потреби армії було асигновано 14,5 млн. фунтів стерлінгів та 150млн. франків. Антанта надала білогвардійцям велику кількість зброї, боєзапасів, обмундирування, важку артилерію, танки та літаки. Їм було передано майже все німецьке озброєння і снаряди, що залишились у Болгарії, а також боєзапаси та спорядження, які Німеччина захопила у Росії за роки І Світової війни.  Врангель мав флот у Азовському та Чорному морях.

Перша спроба наступу була здійснена 14 квітня 1920 року. В цей день, як стверджують автори «Истории городов и сёл Украинской ССР. Запорожская область» «близ Кирилловки высадился белогвардейский Алексеевский полк генерала Кутепова в составе 800 штыков и артиллерийской батареи. Часть десанта затем возвратилась на судно, другая же сушей пробивалась к Геническу». «409-й полк 46-й стрелковой дивизии и части мелитопольского гарнизона встретили этот десант у Акимовки. В двухдневном кровопролитном бою белогвардейцы были разгромлены и, понеся большие потери, отступили в Крым».

Також  інформацію про ці події ми знаходимо у книзі  «Гражданская война на Украине. Зборник документов и материаллов». В оперативному зведенні морського відділу штабу Південно-Західного фронту про бої біля м. Геническа і с. Кирилівки Херсонскої губернії від 15 квітня 1920 року написано: «Утром 14.VІ противник высадил десант 800 штыков и батарею в районе дер. Кирилловки ( 11 миль на норд-ост от острова Бирючий).» У зведенні від 18 квітня  читаємо про продовження подій: «Часть десанта противника из Кирилловки вернулась к берегу и погрузилась на суда, другая часть пробилась к Геническу …»

  У книзі Спатареля І.К. «Против черного барона» є досить цікавий опис цих подій: «Врангель начал активные боевые действия. Главным своим козырем он считал внезапность нападения.

   В ночь на 14 апреля от крымского берега отчалили два парохода и три баржи. По Азовскому морю они прошли, не зажигая огней. Перед рассветом батальоны ударного Алексеевского полка начали высадку на пустынном мелководье, напротив деревень Кирилловка и Горелое.  Десант имел задачу неожиданным ударом перерезать единственную железную дорогу, соединяющую тыл нашей 13-й армии с её частями на фронте. Основные силы белые собирались бросить в наступление на перешейках.

   Вылетевший утром на разведку комсомолец Юлиан Крекис обнаружил вражеский десант. Как только лётчик вернулся, командир отряда Межерауп передал телеграфом донесение начальнику авиации Коровину. А тот немедленно доложил обо всём командующему 13-й армией И.П.Уборевичу. Сообщил он и предположительное мнение Крекиса о том, что передовые подразделения противника движутся на север, в направлении станции Акимовка, и, видимо, имеют цель перерезать здесь железнодорожную магистраль.

   Вскоре в Сокологорное прилетел Коровин. Собрав все исправные машины – семь  «ньюпоров» и один «сопвич» – и бросил их против десанта. Несколько раз наши летчики вылетали на бомбометание. Они затопили баржу с боеприпасами, вынудили белых прекратить высадку и отвести корабли далеко в море, задержали продвижение врангелевцев к железной дороге. Врангелевская авиация попыталась помочь своему десанту. Но её летчики не выдерживали яростных атак наших «ньюпоров» и удирали.

   Расчет черного барона на внезапность провалился.  Пока красные лётчики висели над его десантом, наше командование успело подтянуть к Акимовке и Кирилловке  части Мелитопольского гарнизона и 46-й стрелковой дивизии. Основательно побитый ударный Алексеевский полк белых  едва не попал в окружение . Остатки его были сняты с берега пароходами.»

Ось як, спираючись на спогади жителів Кирилівки описав зустріч з вояками олексіївського полку наш земляк, уродженець с.Степанівка  Дмитро Міщенко у романі «Найвищий закон»: «Коли білі підійшли з моря до Кирилівки і почали висаджуватись у пересипі, дядьки забідкалися: «Пропали наші коні, в підводи заберуть. А з кіньми й нас.» Пилип почув та й каже: «Не будьте дурними, то не заберуть». «Еге, — обурились кирилівці, — розумний вишукався. Попробуй ухилитися від мобілізації». «Дайте, — каже, — мені старого Качана кобилу, геть усіх звільню від мобілізації, і вас, і коней ваших». І що ви думаєте? У Качана кобила на ладан дихала, то Пилип добив її — і на воза. Врангелівці до села, а він назустріч їм. «Хто такий? Куди? — питають. «Кобила, — каже, — від сапу здохла, на гнойовище везу». Ті шарахнулись від нього, кричать: «Зверни з дороги, стерво!» Обминули, наскільки могли, нашу Кирилівку й подалися далі».

   Після провалу першої десантної операції протягом деякого часу в районі Азовського моря були  помічені тільки дії розвідки. А пізніше, скориставшись тим, що основні сили червоних були задіяні на польському фронті, 6 червня 1920 року на 28 судах висадився 5-тисячний десант під керівництвом генерала Я.О.Слащова. Врангелівський Другий армійський корпус ставив  за мету захопити Мелітополь, перерізати залізничне сполучення і вдарити в тил Червоній Армії.

Відомості про цю подію ми знаходимо в багатьох історичних джерелах. В книзі Супруненко Н.І.  «Очерки истории гражданской войны и интервенции на Украине (1918-1920)» говориться: «Утром 6 июня белогвардейские части под командованием генерала Слащова, поддерживаемые с моря военными кораблями, начали высадку десанта в районе Кирилловки». «История гражданской войны в СССР» пропонує нам такі факти: «Наступление Врангелевцев началось высадкой десанта 2-го армейского корпуса генерала Слащова. Утром 6 июня корпус под прикрытием канонерских лодок и сторожевых кораблей высадился у деревни Кирилловка и повёл наступление на Мелитополь. Разведка 13-й армии действующая из рук вон плохо, не предупредила вовремя командование армии об операции противника, поэтому советские войска оказались мало подготовленными к отражению удара белых из Крыма. Штаб 13-й армии явно недооценил силы белогвардейцев. Против врангелевского десанта, высаженного южнее Мелитополя, были выделены только малочисленная кавалерийская бригада Управления формирования 1-й Конной армии и одна бригада 46-й стрелковой дивизии, которая находилась в резерве армии. Эти части были усилены двумя бронепоездами, небольшими подразделениями мелитопольского гарнизона и 8-м воздухоплавательным отрядом. Общая численность всех этих войск не превышала 2 тысячи штыков и сабель, тогда как у Слащова было около 6,5 тысяч штыков и сабель…». У книзі «Гражданская война на Украине (1918-1920) Сборник документов и материалов. Т.3.» ми також знаходимо підтвердження такому розгортанню подій . У оперативному зведенні начальника оперативної ради Шапошнікова та військома Клима говориться: «На Азовском побережье — к дер. Кирилловке, в 45 верстах северо-восточнее Геническа, подошли 28 судов противника и высадили десант, занявший передовими частями дер. Ефремовку. Наши части, высланые для ликвидации десанта противника, — в движении к району его высадки.»  

Є описи цього десанту і в художній літературі.

          Після першого білогвардійського десанту для відсічі ворогу в Кирилівці був організований загін самооборони. Саме його бійці змогли вчасно доповісти командуванню про висадку слащовців. Ось як про це розповідається в книзі Георгія Северського «Второй вариант»: « С моря надвигался густой туман, он уже оттенял кромку берега, когда Федоренко подошёл к окопу на северной стороне Кирилловки. Трое красноармейцев лежали на бруствере окопа, к чему-то прислушиваясь.

   И вдруг с моря явственно донеслось ржание лошадей. Красноармейцы переглянулись: почудилось!.. И снова раздалось ржание — казалось, что в море пасутся кони. «Свят, свят! — перекрестился пожилой красноармеец. Федоренко же испугался по другой причине: лошади могли бать лишь на кораблях…

   — Десант! … — с отчаяньем воскликнул он.

   Иванченко, услышав о десанте, затравленно оглянулся. Он ринулся к окну: кораблей пока не было видно, но грохот якорных цепей, приглушенные расстоянием команды, ржание лошадей не оставляли никаких надежд. Когда из поредевшего тумана вырвались первые солдаты с винтовками наперевес, Федоренко сдавленным от волнения голосом прошептал:

—     Стреляй! Чего не стреляешь?

—Не спеши!— сквозь стиснутые зубы сказал Иванченко. — Задержать десант не задержим, но уже кров’ю белой я подкрашу море.

    Солдаты шли, а он всё смотрел на них, приклонившись к прицелу. И когда увидел, что едва ли не каждая пуля найдёт свою цель, нажал на гашетку…

 В  Кирилловку поручик Юрьев с «охотниками» входил героем. После того, как его люди перехватили трёх красноармейцев, вырвавшихся из деревни, он мог с чистой совестью доложить полковнику Дубяго о том, что задачу свою выполнил: за пределами Кирилловки о начавшемся десанте не знает никто.»

Але внаслідок втечі одного з червоноармійців планам білогвардійців не судилось збутися. В районі Охрімівки «поднятый по тревоге полк, срочно окапывался на узком перешейке у реки Молочной.  Бригаде белогвардейского генерала Шидонер-Макаревича, расчитывавшего на внезапность удара, придется задержаться здесь: конская лава с свистом, в блеске шашек будет мчаться на позиции полка, а потом, теряя людей, уже без крика и блеска, задыхаясь в поднятой пыли покатится назад ... А ещё позже, на подступах к станции Акимовка, будет метаться перед залёгшими цепями генерал Слащёв. Но и смелость его, и ярость будут бессильны: упорное сопротивление красных бойцов не даст Слащёву овладеть Мелитополем сходу, а именно на этом строился его расчет…»

О. Гончар в романі  «Перекоп» писав: «З чисельних кораблів, скільки зглянеш, вивантажувались на берег війська: з кіньми, артилерією висажувався тут на сушу білогвардійський корпус генерала Слащова… Не встигла схаменутись Таврія як по її степах — «з мечем в руці і хрестом на серці» — вже марширували на північ … офіцерські батальйони.

— Вперед, за святую Русь!

—По трупам комбідів і комісарів — вперед!»

І ось уже двигтять хати у Кирилівці і інших приазовських селах від гуркоту далекобійних, що весь день ревуть з моря, прикриваючи висадку десанту та розчищаючи йому шлях на північ. Одне за одним беруться вогнем таврійські села, все далі в степ заглиблюються загони закіптюжених, спраглих, перекошених зненавистю фанатиків «білої ідеї»…

«Незабаром десантники перерізали залізницю, що вела на Мелітополь, а вночі на станції Якимівка уже був зі своїм штабом командир десантного корпусу генерал Слащов… і при багряному, жаркому світлі палаючих пакгаузів диктував свій перший наказ — відозву до населення Північної Таврії. «Подальший шлях мій і моїх військ оголошувати не стану… Мій шлях… Ви узнаєте його по загравах пожеж! Моя ніч вогнем палахкотітиме для вас із вечора і до рання! «Заря во всю ночь!» — ось буде наш девіз героїв – слащовців…»

   Ніч-зоря! Моторошно ятрилось небо над цілим краєм. Все далі на північ розтікалась по селах тривога. Все глибше в степ вставали заграви, освітлюючи путь офіцерським кокардам»

В трилогії Федора Залати «На Юге» також є згадка про кирилівський десант 6 червня 1920 року, хоча події, описані там, відбувалися в тифозному госпіталі Мелітополя»: «Эвокуировать госпиталь не удалось. Белые неожидано высадив морской десант в районе Кирилловки, утром 9 июня внезапно ворвались в Мелитополь… В палату ворвались головорезы и всех перестреляли».

       А Кирилівка стала ближнім тилом зі своїм гарнізоном та службами правопорядку. Більше чотирьох місяців лютували врангелівці. Вони відновили дореволюційні порядки, жорстоко розправлялись з населенням. Особливо тяжко було сім’ям червоноармійців. «Гарнізон, що залишився в селі, викликав люту ненависть у Кирилівці. Найманці в англійській формі бешкетували , пиячили, знущалися з родин червоноармійців. Особливо лютували контррозвідники з білими черепами на кителях», — читаємо ми в «Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область».

   Наш земляк, Третяк Микола Єгорович у статті «З глибини віків до сьогодення», надрукованій у районній газеті «Слово трудівника», так розповідає про життя кирилян та жителів навколишніх сіл за панування врангелівців: « Мій дід, молодший із братів, на час Громадянської війни, уже був досить літньою людиною. Тому до стройового війська його не мобілізували. Але ,.. як і багатьох інших сельчан…його мобілізували до військового обозу.

   До Кирилівки боєприпаси та інше військове спорядження врангелівці доставляли суднами, а далі все це на підводах перевозили до станції Сокологірна. Про те, щоб відмовитись, або втекти і десь сховатися, не могло бути і мови — постраждала б родина. Тож мій дід, разом з іншими сельчанами, а були тут крім кирилівців та горілівців, ще й охрімівці, давидівці та інші, стали візниками. Під охороною конвою довга валка підвід рухалась в сторону Сокологірного.

   Вивантаживши боєприпаси, вночі повертались назад. І ось так не один день і не два, а тижнями… Таке становище викликало незадоволення у селян, а то й спротив військовій владі: візники часто «хворіли», «підбивалися» коні, «ламалися» брички. Та від цього нічого радикально не мінялося.»

    А от спогади батька Миколи Єгоровича про прихід врангелівців відрізняються від дідусевих, бо це були спогади 11-річного хлопчика, який ще багато чого не розумів: «…запам’яталась та величезна кількість суден, барж, інших плавзасобів, яка з’явилась в червні 1920 року біля кирилівських берегів, щоб висадити десант. Особливо яскраве враження залишилось у нього від того, коли ввечері на всіх цих суднах та баржах загорялись електричні вогні. Для нього, як і для багатьох інших сільських підлітків, які далі сусідських сіл ніде не бували, а про електричне світло хіба що чули від тих, хто бував у великих містах, ці електричні вогні були якимось казковим дивом.

А ще йому запам’ятались музиканти духового оркестру, коли вони проїжджали селом. Всі, як один, на білих конях, з блискучими, що так і сяяли на сонці, трубами…

 Коли ж вони почали, їдучи, грати бадьорі мелодії, ніхто вже не сприймав їх як ворогів…

  Зовсім інакше враження залишилось від кіннотників, які проїжджали селом на конях темної масті…   В накинутих на плечі чорних бурках, у високих папахах, з чорними бородами, вони справляли гнітюче враження на всіх, хто їх бачив.   Від їх пронизливих поглядів з-під чорних густих брів мурахи пробігали по спині, а на душі ставало моторошно. Це проїздили кіннотники-чеченці, яких десантували в Кирилівці, і які прямували далі на Крим.»

 Багато горя принесли на нашу землю врангелівці. Знову палала у вогні війни значна частина України. Грабували її інтервенти. В якості «компенсації» за надану білогвардійцям  допомогу капіталісти США, Великобританії та Франції за час з 1 лютого по 1 вересня вивезли з Півдня Росії 3 млн.. пудів зерна, 830 тис. пудів солі, 120 тис. пудів льону, 120 тис. пудів тютюну, 63 тис. пудів вовни та ін. Їм за безцінь було продано Чорноморський торгівельний флот. Але, незважаючи на щедру підтримку Антанти, білогвардійців було зупинено а потім і розгромлено. Своїм наступом Врангель досяг деякого успіху, але ні оточити, ні знищити головні сили 13-ї армії він не зміг, як не зміг увірватися на Донбас. Не досяг він і третьої своєї мети — зірвати наступ радянських військ на Південно-Західному фронті.

У наказі військам 13-ї армії про завдання боротьби з ворогом на Лівому березі Дніпра та на Мелітопольському напрямку, підписаному командармом Ейдеманом, членами Реввійськради Зулем та Затонським говориться: «Начупраформ Конармии частями, действующими на Мелитопольском направлении, упорно удерживать линию по р. Молочной от Семеновки и далее на юг – оз.Молочное, не допускать переправы противника на левый берег речки Молочной, при всякой попытке противника решительным ударом уничтожать его. Остальными частями ликвидировать банды противника в районе Степановки, продолжая движение в направлении Кирилловки.»

    На кінець жовтня Червона Армія витіснила барона Врангеля з усіх територій, крім Криму. А в листопаді було знищено і Кримське угрупування. В цей же час, на початку листопада, кавалерійські частини під командуванням Р.П.Ейдемана звільнили Кирилівку. У донесенні командуючого південним фронтом М.І.Фрунзе говорилось: «Сегодня нашей конницей занята Керчь. Южный фронт ликвидирован. Кирилловку заняли кавалерийские части 13 Красной армии ». Прийшов кінець Врангелю та врангелівщині. Закінчилась громадянська війна для кирилян і для всієї країни.