14 жовтня 1943року Червона Армія звільнила Запоріжжя. Відступаючи, німці зробили все для того, щоб перетворити один з найбільших індустріальних центрів України в страхітливі руїни. Вони спалили і підірвали всі 70 заводів знищили тисячі житлових будинків, лікарні, школи, інститути…  Було знищено міст через шлюз, всі шлюзові ворота, зруйновано 32 бика греблі  Дніпрогесу та 33 з 47 водозливних прольотів.

Більшість західних спеціалістів були впевнені, що для відродження Придніпровського промислового комплексу потрібно буде 15-20 років. Але радянські люди чудово розуміли, що такого часу у них немає.  Тому, як тільки на правому березі Дніпра припинились бої, до споруди ГЕС прийшли інженери-будівельники. Їм було доручено знайти найбільш простий та надійний варіант відбудови Дніпрогесу ім. В. І. Леніна.

Уже 23 лютого 1944 року Державний Комітет Оборони прийняв постанову «Про підготовку до пропуску весняного паводку і відродженню Дніпровської гідроелектростанції ім. В.І.Леніна» і 1 грудня 1944 року «Про заходи допомоги Дніпробуду по відбудові Дніпровської гідроелектростанції ім. В.І.Леніна». Саме від енергетичної бази залежала значною мірою успішна відбудова усього промислового комплексу. Відбудова ГЕС стала всенародною справою.

Розбір завалів та відведення води з тіла греблі розпочались в квітні 1944 року. Люди працювали самовіддано, з ентузіазмом. Але відчувалася нестача вмілих організаторів, кваліфікованих кадрів і просто робочих рук. А їх потрібно було багато, бо лише вручну можна було розібрати сотні тисяч тон завалів, розібрати так, щоб знову можна було використати кожну цеглину, кожну вцілілу деталь.  Тому була проведена велика роз’яснювальна і організаційна робота в селах області. В колгоспах формувались бригади для роботи на Дніпробуді. Комсомольці і молодь Василівського та Якимівського районів стали ініціаторами молодіжного руху за найшвидше відродження Дніпрогесу. Вони звернулися із закликом до юнаків і дівчат області відпрацювати кожному по вісім денних норм на відбудові ГЕС і самі подали приклад.

Жителі Кирилівки та Горілого брали участь у відбудові Дніпровської гідроелектростанції ім. В.І.Леніна протягом 1944 – 1948 років. Більшість працювали у 1944 -1946 роках. Більшості з опитаних було запропоновано поїхати на роботу в Запоріжжя у правліннях колгоспів. Ніяких наказів на поїздку не давали. Просто запропонували. Вони говорять, що навіть не уявляють як можна було відмовитись — всі розуміли, що це важлива і потрібна справа. Отже, можна вважати, що зробили це добровільно. Виключенням були ті, хто тимчасово не працював (їх вербували через сільські ради) та призвані через військкомати. Транспортом для поїздки — вантажними машинами — забезпечували колгоспи і держава. На відміну від роботи на будівництві траси Москва – Сімферополь, продукти кожен повинен був взяти з дому.

         Як же жилось і працювалось кирилянам на Дніпрогесі?

Таврануха (Соболь) Катерина Харлантіївна (народилась в с. Горіле 1929 року) згадує, що приїхали в Запоріжжя пізно ввечері. «Нічого не було видно. Проїзжали через тунель на другий (правий) берег Дніпра і там работали. Що робили? Чистили земляні канали, що засипані були землею бомбами. Відкидали ту землю. Ніхто нас там не обіжав. Вечорами даже танці були під гармошку.

Кормили один раз на день. Давали супи, борщі, хліб. Помню, були колись даже вареники з картошкою. Правда було цього мало. Робили важко, цілий день. А покормлять в обід і до вечора терпи. Поки ще шось домашнє було, то вечером під’їдали, а коли кончилось, то зовсім пагано стало. Грошей не було. Та і купить ніде.  Повезли нас по - теплому. Коли точно не помню. Ми в літньому були, без пальт. А стало холодно. Дехто із старших дівчат захотіли тікать і ми з ними. Прийшли додому. Тут трохи потягали, а я їм кажу: «Старші тікають, а я малолєтка». Вони і перестали. Знову пішла в колхоз».

Кулик (Кузьменко) Любов Сергіївна, 1928 року народження, завербу

валася на Дніпрогес у 1946 році. Працювала десь рік. «Через Дніпро тунель робили. Розбитий був Дніпрогес. Плотину робили. Носили носилками щебінь, пісок. Взривали стару плотину, розбирали і робили нову. Помагали американському професору якомусь. Жили в одноетажному общежитії. Работали по 10-12 часов, бо нада було багато зробить. Скільки там роботи було!  Кормили неважно. Як дадуть, бувало, рассольнік, а в ньому де-не-де огірочок плаває та трохи крупички. Та не одна ж я — всім важко було. Потім стало холодно і я поїхала додому, бо треба було ж одіться. Трохи дома пожила. А коли приїхала другий раз, то поставили работать на розпиловочному заводі. Лісу на стройку багато нада було. Бревно хоч і важке, та не так важко, як носилки тягать. Потім спитали хто косить уміє і работали у плавнях — косили сіно. Додому приїхала у сорок восьмому».

Кулик Леонід Трохимович (1929 року народження) в 1945 році з групою колгоспників с. Горіле поїхав працювати на Дніпрогес. Йому тоді було

16 років. Приїхали в Запоріжжя вночі. Переїжджали на правий берег Дніпра по тунелю. На стінах горіли слабенькі лампочки, які працювали від движка. За ними машина їхала і провалилась. Пізніше відремонтували верх плотини і тоді вже по верху з берега на берег їздили.

Поселили у вагончику. Там були дерев’яні настили в два яруси. Один раз в день кормили непогано. Робили всяку роботу. Спочатку носилками носили все, що треба було — розчищали, засипали ями. Потім робили дамбу, щоб вода не залила будівництво. Одного разу вода прорвалась. А внизу глибоко люди працювали. «Наших було небагато там, а німців полонених багатьох затопило, поки прорив мішками з землею закрили». Говорячи про це, Леонід Трохимович заплакав. Я запитала, чому за ворогами жалкує? А він відповів, що люди не винні. То Гітлер натворив. Вони такі ж самі, як і ми. Прості солдати. Їх заставляли, то вони й воювали.  Потім працював на будівництві колії для трамваїв та поїздів через плотину. Рельси укладали, з’єднували їх. Рельси важкі. Тягали по декілька чоловік спеціальними великими кліщами. А друга бригада скручувала башмаки.

Коли гребля електростанції була відбудована, пішов працювати на феросплавний завод. Був там до 1950 року.

Кузьменко Ніна Семенівна народилась в с.Горіле у вересні 1928 року.

Спогади записали зі слів старшої сестри бо сама вона недієздатна.

         На Дніпрогесі працювала восени 1945 року. Їй тоді було сімнадцять. Під час роботи там стався нещасний випадок: обвалилася стіна, яку розбирали і вона сильно забилася. Спочатку наче нічого страшного — полежала та й пройшло. Працювала далі. Коли стало дуже холодно, а одягу теплого не було, разом з іншими дівчатами вирішила піти додому. Їх спіймали і посадили в тюрму, де протримали два місяці. А потім травма далася взнаки. Ніна Семенівна стала інвалідом.

Шалик Ніна Єлісіївна (дівоче прізвище Блоха) народилася в с. Кирилівка у 1929 році. Згадує, що коли приїхали до ГЕС, то на другий берег машини йшли по тунелю, а вони — по стежці. Було багато води.

Працювали з ранку до вечора. Годину давали на обід. Розповідає, що насипали і

носили носилками щебінь. Також кирками розбивали камінь. Розбирали зруйновані будівлі. Одного разу велика кам’яна брила впала на одну жінку з Шелюга, придавила їй ноги. Визвали кран, камінь зачепили і стали піднімать, а він зірвався і впав цій жінці на голову. Ніна Єлісіївна говорить, що вони кричали, як оглашені. Жили у вагончиках. Спали на дерев’яних настилах, на яких один біля одного лежали матраси. Плитки «буржуйки» топились. У вагончиках було не холодно.

«Їли у їдальнях. Кормили там непогано, тільки черги були великі. Коли достоїшся, а коли і голодний підеш. Бо ніхто не перевіряв скільки раз хто до вікна підходив. А ми з подружкою малі та худі були. Так мій двоюрідний брат Іван Наливайко буває схопить за руку і тягне за собою до роздачі. А іноді просто дві порції брав і приносив мені, щоб голодна не осталась. А вечором їли привезене з дому. У кого що було.

А потім домашні продукти закінчились. У взуття підошви повідпадали. Попідв’язувала канатиками, а ноги мокрі. Холодно, голодно. Зібралось нас таких десять чоловік — 9 дівчат і один хлопець — Цапович Федір.  Дівчат всіх не помню: Бєлікова Ольга, Сатура Вєра, Мазепа, Лисенкова Дуся і Лісовик Вєра.

Йшли степом. Собирали качани та їли. Коли прийшли додому, то нас прийняли на роботу та і все».

        Рулевська Ольга Григорівна  (1928 р.н.), проживає по вул. Шевченко, 77.

«Зимою 1946 року беруть нас на Дніпрогес. Везли великими машинами воєнними. Привезли ночью. Вигрузили. Ніч дуже темна, тільки зорі блистять. І туди вода, і туди. Там — тиха-тиха, а там — бурлить. Підійшли два мужчини з ломами і сапоги по груди і повели через тунель. Там лампочки горіли малесенькі, синенькі. Вода просачувалась через пол. і в сапоги набирали. Йшли кілометра півтора. Мене, Цапович (Віденко) Олександру Сидорівну, Лісовик Анну Іванівну (померла вже) та Сагуру Віру Іванівну поселили на квартиру до однієї жінки-єврейки. У неї німці всю сім’ю вистріляли.

Комната була здорова. Тільки меблів ніяких не було. Спали на полу покотом. Була кухня. Хазяйка просила, шоб приносили дерево плитку топить і варить їсти — кукурудзяну кашу.

Наутро тепло одіті ідем на роботу. Все розбито, унічтожено. Людей дуже багато було — як комашок по тій стройці. Ми розчищали місце, де був дом, носили камні. Нагрузимо на носилки і несемо вгору.

 В один момент великий камінь обрушився і придавив двух женщін із Косих — тоді Політотделом називали. Вони кричать, а камінь завдовшки як стіл і ми помогти не можем, бо дуже важкий. Коли прийшли три мущини з «верхушки». Один в каракульовій шапці і пальто чорному. Кран визвали. Зняли плиту. Ну то ми вже здалеку бачили, бо мороз, сніг мете — не дуже постоїш. Так шо як там жінки я не знаю.

А як у нас у государстві Брежнєв став і його фотографію в газеті напєчатали, то я взнала того мужчину у чорному пальто.

Работали ми там місяць і приїхали додому.

Коли зіма кончилась, то нас іще раз послали на Дніпрогес. Як другий раз їхали, то був день. Там, де ми камні носили був дом і чоловік стіну щтукатурив, підвішений на канаті.

Жили у вагончиках. В одному — із «Синів», а в другому — із «України». Спали на двухярусних деревяних нарах покотом. Нам дали щипці і ми носили рельси і шпали. Кормили в столові по талончикам. Спочатку раз у день давали їсти, а вечером їли своє, хто шо привіз. А потім почалось таке: прийдемо на обід, а там уже віконечко закрите. Постукаємо, а нам кажуть: «На ваши талончики уже нет». «Как нет?» — кажемо, а вони віконечко раз, і закрили. А середнас був хлопець один, Іван Наливайко. Він роботящий був і друг хороший, но гарячий дуже. Він вирвав віконечко і став требувать начальника столової. Він прийшов. Як ведмідь, шуба на ньому аж іскрилася, і каже «Севодня уже всё съели».  Ми Івана одтягнули, шоб не побився, а самі рішили: «Як кормите, то так і робитимемо». А коли всі свої запаси під’їли, то рішили тікать.

Резнік (Стрижак) Любов Іванівна народилась в с.Кирилівка 20 січня 1924 року. До останнього місяця мешкала по вул. Шевченка, 51 разом з донькою, онукою та правнуками. Нажаль, зараз її вже немає серед нас.

Як розпочалась війна і село окупували, дівчину разом з іншими кирилівцями забрали на примусові роботи до Німеччини. Там з Любов Іванівною сталося нещастя — на ногу впав 40-сантиметровий кусок залізної труби і сильно розрубав ступню, майже навпіл. Їй зробили операцію, наклали гіпс по коліно. В лікарні Любов Іванівна перебувала 2,5 місяці і виписали її, коли ще не зовсім зажило. Німці поставили її на «сидячу» роботу.

         Додому Любов Іванівна зі своїми подругами по нещастю повернулась 15 вересня 1945р.

         Нога ще дуже довгий час наливалась і пеком пекла. Дівчина не могла багато ходити чи носити важке. Місяць по приїзді ніде не працювала, бо батьки пожаліли, сказали: «Нога так болить. Побудь трохи дома». Саме в цей час набирали на роботу в Запоріжжя, на Дніпрогес.

Її визвали у сільраду і запропонували поїхати на відбудову. Любов Іванівна сказала, що важко працювати вона не може і тому не поїде. Тоді голова сільради Мірошниченко Олена Якимівна стала її лаяти: « німецька-перенімецька…», наче вона винна, що в Німеччину забрали. Вимагала, щоб дівчина підписалась під заявою про добровільну згоду на роботу, інакше вона на неї заявить в міліцію. При цьому були присутні Микитенко Григорій Миколайович (бригадир у «Синах моря») і Міля Григоровна (вчителька). Сказали, що потрібна довідка про те, що вона хвора. Любов Іванівна з мамою найняли бричку і поїхали в Якимівку до лікаря. Він написав довідку про тимчасову непрацездатність, але сказав, що не може давати такі довідки на довгий час. Мама пішла просити про допомогу Івана Цаповича — він воював — щоб замовив слово перед Мірошніченковою. Не допомогло.

Через тиждень її знову викликали до сільради. Там уже сидів міліціонер із району. Він вислухав пояснення Любов Іванівни, подивився на ногу, а вона розпухла була і сказав: «Не плач, нікуди ти не поїдеш. Там з тобою нікому возиться буде».

Навесні дівчина пішла працювати у санаторій «Кирилівка», де і пропрацювала до пенсії.

Кузьменко Павло Сергійович народився в с.Горіла (нині смт. Кирилівка Якимівського району Запорізької області) 26 липня 1926 року.

Доля не була доброю до цієї людини, неодноразово посилаючи тяжкі випробування. Коли хлопчикові виповнилось сім років, він став напівсиротою — під час голоду в 1933 році померла мама.

Через деякий час, внаслідок сваволі одного з активістів колгоспу Самойленка Єгора Гавриловича, якого в селі називали Йорою, загинув старший брат.

Потім почалася війна. На другий день після оголошення мобілізації батько і три його брати пішли до призовного пункту. Двоє дядьків з війни так і не повернулися. А юнак залишився вдома з мачухою та трьома малолітніми дітками від другого шлюбу тата. Йому було майже 15 років.

В 1942 році розпочався масовий вивіз молоді до Німеччини. В управі

хлопцю «дописали» один рік і разом з великою групою молоді 7 грудня

 повкидали у товарні вагони і повезли на захід. Він працював на каменоломнях.

А потім прийшло звільнення. Представники англо - американських військ агітували залишатися в Західній Європі, але юнаку дуже хотілось додому.

Невдовзі по поверненню його разом з багатьма такими ж колишніми в’язнями визвали до військкомату. Сказали, що служити в Армію, а насправді сформували з них трудові бригади і направили на відбудову Дніпрогесу. Він проходив службу у складі окремого інженерно - будівельного батальйону. Правда, службою це назвати було важко. Власне військовій справі їх ніхто не навчав. Зброю за весь час не тримав в руках жодного разу.

Виконувати доводилось всяку роботу. Дамба була зруйнована дуже сильно. Розбирали завали. Носили та возили одноколісними тачками подрібнений в щебінь бетон. Багато потрібно було виконувати бетонних робіт. Виготовляли опалубку,  встановлювали арматуру, виготовляли, заливали, трамбували та рівняли бетон. Машин було дуже мало, тому більшість робіт виконувались вручну.

Працювали зранку до пізнього вечора з перервою на обід. Ніякої норми часу не було. Давали завдання, яке треба було виконати за день.

Жили в бараках, які зігрівались «буржуйками». Спали спочатку на соломі на полу покотом, а потім поставили дерев’яні двоповерхові нари. Були молоді, працювали багато, тому весь час хотілось їсти.

Це були тяжкі роки. Не тільки тому, що важко працювали, — всім, хто там був було складно, та знали, що треба. Тяжко було через те ставлення, яке вони до себе відчували. Барак, в якому жили, був огороджений колючим дротом. Навколо нього стояла варта. На роботу і з роботи ходили під вартою. Весь час їм нагадували, про необхідність спокутувати свій «гріх» перед Батьківщиною — роботу на німців. Наче в тюрмі. Були моменти, коли навіть жалкував про своє рішення повернутись додому. Лише у 1948 році їх амністували і розконвоювали…

Після цього Павло Сергійович ще рік працював в Запоріжжі вже будучи вільним, а в 1949-му повернувся додому.

Гурєєва (Лисенко) Аделаїда Олександрівна, 1927 року народження.

На Дніпрогес вона приїхала разом з іншими «синиморцями» глибокою

осінню 1946 року. Аделаїда Олександрівна так розповідає про перебування на Дніпрогесі: «Жили ми в вагончиках. Там нам топили. Пєчка посередині стояла «буржуйка», виходила трубою у вікно. Істопщик був запорожський. Дєдушка пожилий. Він же і охраняв, бо воровство було — ану скільки людей понаїхало, і всякі були. А ми у вагончиках оставляли їжу, привезену з дому. В кого що було: сухарі, сало, цибуля, риба.

Спали на двухярусних нарах покотом. На одній стороні хлопці, а на другій — дівчата. У нас в вагончику були і з «Синів моря», і з «України».

Робили з ночі до ночі. В основному на підсобних роботах. А так все доводилось. Носили носилками землю, кірпіч, каміння біля Дніпрогесу. Робило нас там багато, но помню Білик Олю, Вєру Качан, Лісовик Аню, Кіяшкову Олександру, Наливайка Івана (він був од «України»).

Робить було важко і не було ніякої техніки безопасності. Откуда? Таке розорєніє було! Лазили на висоту, бо розбирать завали нада було і цілі стіни. Бачила один раз, як дівчина зірвалась з верху і розбилась. Чужа була, не наша. А розказували про те, як шелюговських придавило каменем. Страшно було таке бачить. А шо дєлать? Комусь же надо було це робить. Не одні ми. Все Запорожьє строїлось. Стільки людей було! Дома батькам тоже нелегко. Война тільки кончилась.

Кормили нас у столовій. Гарячу похльобку давали. Жидєнька, та вкус був непоганий. Тільки людей туди стільки набивалось, і ніхто не дивився за порядком. Кому і по два рази попадало, а кому — нічого. Іван Наливайко високий був, так він, бувало візьме дві миски і несе нам, бо не протовпимся.

Ну а потім кончились домашні припаси, обув стала розлазиться, бо за ніч не успівала просихать. Ноги за день намокнуть на роботі, замерзнуть — і тепло у вагончику не помагало. Ми рішили тікать додому. Ні, нас ніхто там не держав, но і не казали: «Їдьте додому». Значить, втекли. Рано утром пішли через тунель на желєзнодорожний вокзал ( а він біля плотіни був), сіли на товарний поїзд і поїхали до Акімовки».

         Ільяшенко (Ситник) Лідія Миколаївна народилась 27 лютого 1927 року. Вона згадує, що одного разу молодь зібрали в правлінні колгоспу і сказали, що треба поїхати на будівництво Дніпрогесу. Було це восени 1944 року. «Не наказували. Просто предложили хто хоче. У мене батько був активістом у колхозі, він був не проти, шоб я їхала. Мама тож сказала : «Як треба, то їдь». А подружки всі ж були, одна одну питаємо: «Ти їдеш?» Я кажу : «Їду». Вони кажуть: «То і ми поїдемо». Ми од душі їхали. Понімали, шо нада. Хто ж буде це робить? Іще война йде, а жить то нада! Я вже не дуже помню, хто тоді поїхав, бо давно було, а як одробили то ніхто про це ніколи не питав. Но попробую вспомнить.

Везли нас туди кіньми на бричці до Мелітополя, а з Мелітополя ночью їхали на одкритій желєзнодорожній платформі. Утром розподілили кого куди і нас повезли невеличкою грузовою машиною. Через Дніпро не переїзжали. Поселили нас недалеко од плотини. Рядом були пороги. Жили в маленькому якомусь посьолку. Хатки – глиняні мазанки, лачушки якісь. В них ніякої меблі не було. Та й шо могло буть в такому розрушенії. Кидали на пол суху траву, соломку, накривали тряпчинами і спали покотом. Колись була в Запорожье, проїзжали там, то дивилась-дивилась, так і не поняла, де ми жили тоді. Так все змінилось. В казаночках були цілі грубки, так ми вечором протоплювали їх курайом, комишом сухим. Зігрівались, бо цілий день на вулиці, та і їсти шось вечером готовили. З мєсними, хто там работав знакомились, так вони нам коли трохи картопельки, коли кукурузної крупички. Койшо і з дому брали. Но свого швидко не стало. Ми коли їхали, то нам казали, шо на тиждень - два, не більше. Мол, плєнних нємців пришлють, а вас додому одпустять. Но затяглось це дєло. Німців не було. А не можна ж брость коли начали. Самі поїхали, ніхто не гнав. Та й понімали шо це нада.

Робили ми не на самій плотині, а біля неї. Носилками носили каміння, мусор. Сначала розчищали, а потім начали наносить насип для дороги под’їзної. Як в’єзд на плотину. Хлопці ж раствор колотили, цемент.

Гроші за роботу нам не платили. Та ми і не балакали за це. Які гроші в войну? Кормлять же.

Раз в день нас кормили гарячим. Приїзжала польова кухня — котли такі великі і ми де робили, там і їли. Не голодували. Но молоді ж були. Їсти все время хотілось.З нами були два мужики взрослі, як бригадіри. Один інвалід: на костилях. Нас не обіжали. Розказували як лучше робить. Слідили, шоб нас покормили. Ну а робили, конєшно, важко. Як наробимося за день, то які там гульки! Протопимо плитку, шось перекусимо і перекинулись спать. Правда утром вставали бігом, ніхто не лінився.

Коли ж нємців пригнали, то нам погіршало. Їх устраювали як получше, а ми так і жили. А стало холодно. Осінь дощова була, сирость. Обув просихать не вспівала, розлазилась. Кроме того поїхали в благеньких пальтишках. Та і шо в нас було після войни. Он у нас хату румуни унічтожили, а з нею і всі вєщі пропали. Так і у других — біднота.

Проработали там місяця півтора, а потім начали хворіть. Піднялась температура. Двоє дівчат даже нєсколько днів на роботу не ходили. І тоді Аня Коробчина, вона старше нас була, з 1926 года (!), каже: «Ми тут так погибнемо. Айда додому. Нас на трохи просили, так ми харашо вже поработали». Но одпрашуваться побоялись. Ночью зібрались і пішли. А куди іти? Хто його знає… То в одних спитали, то в других. Так пішки і дойшли до Мелітополя. А там воєнні на машинах у Шелюг їхали і нас підвезли. А од Желюга додому рукою подать (27 км)! Я не жалію, шо їздила на Дніпрогес. Щітаю, шо так і треба було. Всім було важко. Хто б це робив?».

         Тут наведено спогади лише частини наших односельців — учасників

боротьби за відродження Дніпрогесу. Нажаль, більшості з тих хто брав участь у відродженні вже немає серед нас. Але навіть цей матеріал дає нам можливість охарактеризувати загальну картину відбудовчих робіт на Дніпрогесі та участі наших земляків у них.

         Будучи підсобними робітниками, вони, покликані на два – три тижні, працювали добросовісно і набагато довше. Мужньо переносили труднощі. І чи можемо ми звинувачувати частину з них за те, що вони пішли додому? Основною причиною цього була відсутність теплого одягу і проблеми зі взуттям за умов холодної зими. Купити нове не було де, та й нізащо. Адже зарплатню вони не отримували.

         Ми вважаємо, що наші земляки внесли вагомий вклад у важливу справу відбудови нашого краю.