За роки війни на селі склалось вкрай несприятливе становище: мільйони людей змушені були жити з землянках і напівзруйнованих приміщеннях, скоротились посівні площі, зменшилось поголів’я худоби, не вистачало техніки та робочих рук. Основну робочу силу в колгоспах становили жінки. Зазначені обставини різко знизили рівень агротехніки оброблювальних земель, продуктив-ність праці і урожайність сільськогосподарських культур.

До напруженої ситуації у сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945—1946 pp. на переважній частині України була малосніжною з частими відлигами. Весна і літо виявилися посушливими. У результаті тривалої засухи на полях в 1946 році гинули посіви озимих та ярових, кормові культури. Нижчою порівняно з іншими роками була врожайність картоплі, овочів. Вигорала навіть дика рослинність — трава та бур'яни.

Проте навіть за умови недороду, на думку більшості вчених та господарників, справа до голоду не повинна була б дійти. Радянський Союз, незважаючи на неврожай, загалом виростив у 1946 році зернових навіть на 8% більше, ніж у 1945 році. Але, зовсім не рахуючись із конкретними умовами і можливостями, союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель — 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн пудів. Чому? “План заготівлі зерна встановлювали, виходячи не з вирощеного, а з того, що можна вибити з народу в державні засіки. Урожай 1946 року становив 325 млн пудів. Це – недорід на 180 млн пудів. Однак Москва вимагала не зменшувати поставку хліба. У численних постановах ЦК КП(б)У невиконання планів зерно- заготівлі вона оголосила злочином перед партією і державою. За невиконання плану зернозаготівлі карали. Так, у Чернігівській області 1946 року змінили  728 голів колгоспів, до того ж у 659 господарствах - раз, у 66 - двічі, у  3 - тричі». Тож, щоб якось «підтягти» зернові заготівлі до стандарту, використали найпростіший і провірений спосіб – обкрадання селянства. У результаті підвищення норм державної хлібозаготівлі колгоспників позбавили необхідного мінімуму продовольства. У багатьох господарствах зернові колгоспникам не видавалися зовсім, а в деяких областях на трудодень отримували по 50-100 г зерна. Відповідно, мільйонів людей просто прирікали на голод.

Чому уряд здійснив такі кроки? Звичайно ж, хліб був необхідним для забезпечення потреб міського населення, для тих, хто працював у промисловому комплексі. Уряд знову, як і в роки перших п’ятирічок, планував здійснити відбудову промисловості за рахунок сільського господарства. Але була ще й політична причина. Згідно з угодами про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу з Румунією, Угорщиною, Болгарією, Албанією, Польщею та Югославією Радянський Союз відправляв у ці країни велику кількість продовольства (у тому числі й зерна). Причому поставки зерна здійснювались за цінами, нижче світових і переважно в кредит.

Цю причину виокремлюють як одну з основних і інші дослідники. “За 1946 - 1947 рр. до Польщі вивезли понад 700 тис. тонн, до Чехословаччини - 600 тис. тонн. Значну кількість зерна відправили до Албанії, Болгарії, Румунії, Угорщини. Того самого, 1946 року, незважаючи на голод, що доводив людей до людоїдства … до Франції 1946 вивезено 500 тис. тонн зерна”.

Взагалі у1946 р. зерна було експортовано 1,7 млн т, причому значна частина передавалася іноземним державам безкоштовно у формі «братерської допомоги». Такого роду безоплатна допомога надавалась і в першій половині 1947 р. Питома вага в ній України була значною . Держава нехтувала долею мільйонів заради імперських інтересів.

Переважна частина колективних господарств, що потерпала від неврожаю, згідно з планом повинна була здати зерна державі більше, ніж зібрали. Щоб якось перешкодити “викачуванню” хліба, не допустити голоду, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину врожаю. За таких умов сталінське керівництво вважало, що має справу із “саботажем” хлібозаготівель, і почало вживати репресивних заходів. Упродовж 1946 р. і першого кварталу 1947-го до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,6 тис. голів колгоспів (фактично був ув'язнений кожен 16-й керівник колективного господарства), яких звинувачували у зриві строків збирання врожаю, порушенні графіків хлібопоставок, видачі зерна на трудодні. Репресіям підлягали так звані «розкрадачі зерна», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як “вороги народу”.

У селян забирали навіть посівний  матеріал. У ряді регіонів місцеве керівництво офіційно організовувало збирання їстівних рослин, грибів і навіть встановлювало план заготовок.

Незважаючи на посилення репресій, план хлібозаготівель був виконаний лише на 62,5%. Неврожай та надмірні побори держави, відсутність особистих запасів продовольства у багатьох колгоспників, особливо південних областей, викликали масові захворювання на дистрофію на ґрунті недоїдання.

Ситуацію ускладнювало рішення владних структур про припинення постачання службовців, які проживають у сільській місцевості. У вересні 1946 р. у сільських місцевостях було знято з пайкового постачання хлібом понад 2,5 млн осіб, із них значна частина робітників, службовців, утриманців та дітей, які не мали інших засобів до існування, крім зарплати та продуктового набору.

Перші захворювання на дистрофію були зареєстровані у серпні 1946 р. в Ізмаїльській області. У жовтні 1946 р. захворювання на дистрофію були зафіксовані в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. На початок зими 1946 р. випадки дистрофії були виявлені в Дніпропетровській, Запорізькій, Ворошиловградській областях. На 22 лютого 1947 р. кількість хворих по областях УРСР становила 448 345 тисяч осіб. У середині 1947 року в Україні нараховувався 1 млн дистрофіків. Значна частина хворих помирали. Як зазначають учені О. Веселова та ін. Автори  збірника “Голод в Україні 1946–1947 рр.” (Вид-ва М.Коць, Київ–Нью-Йорк, 1996 р.), цей голод поглинув понад мільйон життів в Україні.

Держава втратила своїх громадян. Значно скоротились трудові ресурси на селі. Було підірвано моральний дух населення. Не дивлячись на такі жертви, план четвертої п’ятирічки по відбудові сільського господарства не було виконано, що негативно позначилось на темпах відбудови промисловості.

За твердженнями вчених, що досліджують питання періоду повоєнної відбудови, голод 1946-47 рр. найсильніше охопив східні та південні регіони України, у тому числі – Запорізьку область. Якою ж була ситуація на Запоріжжі в той час? Скільки людей постраждало і загинуло від голоду? Як виживало населення районів? Які причини голоду в нашій області? Чи вживали в обласному керівництві заходи, щоб голод не мав таких страшних наслідків? Чи робило щось керівництво колгоспів для вирішення проблеми з продовольством?

Шукати відповідь на ці питання ми почали з Історії міст і сіл Української РСР. У томі, присвяченому Запорізькій області – коротка характеристика тяжкого стану сільського господарства, його основні проблеми, плани уряду щодо запобігання цих проблем і успіхи селян у виконанні цих планів. Щодо непомірних планів хлібозаготівель і масового голоду – ні слова, наче нічого подібного й не було.

Опрацювавши обласні газети того часу (“Червоне Запоріжжя” та “Большевик Запорожья”), ми жодного разу не зустрілись зі словом “голод”, а от про необхідність виконання хлібозаготівель – майже у кожному номері.

В книзі «Очерки истории Запорожской областной партийной организации» читаємо: “В первые годы после освобождения Украины от фашистской оккупации партийные организации областей, в том числе и Запорожской, допускали ошибки в подборе и расстановке кадров. В результате недостаточного изучения политических и деловых качеств работников в руководство попадали слабо подготовленные люди, которых потом приходилось заменять…

В 1946 году в Запорожской области из 1229 председателей колхозов заменены были 474”. І все. Але чи лише профнепридатність була причиною звільнення людей з керівних посад? Цілком можливо, що звільняли і тих представників влади в колгоспах, які свої зернові заготівлі не могли довести до мінімуму державних стандартів, або ж чинили опір. Врешті-решт, керівники районної ланки краще, ніж республіканське начальство, знали про дійсний стан і бачили нереальність поставлених перед ними завдань.

Проте у Москві думали інакше. До області приїхав уповноважений Міністерства заготівель СРСР О.Тевосян. Очолювана ним комісія, незважаючи на посуху, віднесла майже всі колгоспи нашого краю до тих, де повинен бути високий рівень врожайності. Плани хлібозаготівлі збільшили. Як результат, з осені 1946 року Запорізька область ввійшла в смугу голоду, дистрофії, смертей.

Поки ще залишались невивезеними якісь запаси у колгоспних коморах, селяни пробували їх використовувати. Збирали колоски на полях. Несли з роботи жменьки зерна. За це нещадно карали. За неповними даними, лише в листопаді 1946 року до кримінальної відповідальності за розкрадання зерна на Запоріжжі притягли 185 осіб.

Уже взимку багато людей відчували дефіцит продуктів харчування, почали вживати в їжу кору дерев.Поширюється дистрофія, велика кількість людей почала пухнути. Станом на початок квітня 1947 року в області нараховувалося майже 64 тис. хворих дистрофією чоловік, а через три місці їх кількість збільшилася до 92,5 тис.

22 березня 1947 року голова Запорізького виконкому облради депутатів трудящих В.Пономаренко та секретар обкому КП(б)У Л. Брежнєв звернулися з листом до секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича та голови Ради Міністрів України М. Хрущова про тяжке продовольче становище в області.У листі зазначалося, що органами охорони здоров'я зареєстровано 638 смертельних випадків у

сільській місцевості і близько 50 тис. випадків дистрофії Зросла дитяча смертність. У Запорізькій області на кожну тисячу дітей до одного року померло 177. У районах, охоплених голодом, були зафіксовані жахливі випадки людоїдства , трупоїдства та дітовбивства. Станом на початок квітня 1947 року в Запорізькій області було зареєстровано три випадки канібалізму.

Проте зібрані спогади, результати опитувань по регіонам, дослідження місцевих істориків свідчать, що приведені дані є неповними, а масштаби злочинів значно більші . За даними МДБ УРСР на 25 лютого 1947 року було зафіксовано (з початку року) 16 випадків вживання людських останків, зокрема у Запорізькій області – 1.

Смертність серед дорослого населення викликала серйозні проблеми щодо подальшого облаштування дітей-сиріт. Дитячих будинків не вистачало, і тому частина дітей, щоб вижити, йшла на злочини. Покарання, відповідно до статті 1-ої указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й громадського майна» 16-літнього Василя Гречка (Запорізька область) за десяток взуттєвих шкіряних заготовок було засуджено до 10 років. (ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – спр. 4934. – арк.. 1- Цит. По В.П.Швидкий.  Голод 1946-1947 рр. як чинник сплеску девіантних явищ в Україні.

І в той же час офіційно говорили про досягнення та перемоги.

Робився вигляд, ніби ніякого голоду немає. “Областной Совет депутатов трудящихся отмечает, что 1946 год ознаменовался дальнейшими успехами в борьбе за выполнение пятилетнего плана. Рабочие, колхозное крестьянство и интеллигенция в результате упорного труда за истекший год — первый год послевоенной пятилетки... — достигли больших успехов. Колхозы области добились увеличения посевных площадей на 193,4 тыс. гектаров и расширения площади чистых паров на 63,2 тыс. га., тем самым увеличили освоение пахотной земли на 21,6%. На более высоком уровне был проведен сев озимых культур под урожай 1947 г., увеличена пахота зяби под яровые посевы в 1947 г. План тракторных работ в колхозах — МТС выполнили на 105,3%...”

У наступні десятиліття аж до 1991 року, про цю трагедію, її причини замовчувалося також.

Після війни в селі склалось вкрай несприятливе становище: люди змушені були жити з землянках і напівзруйнованих приміщеннях, скоротились посівні площі, зменшилось поголів’я худоби, не вистачало техніки та робочих рук. Основну робочу силу в колгоспах становили жінки. Все це різко знизило рівень агротехніки оброблювальних земель, продуктивність праці і урожайність сільськогосподарських культур.

Головне був мир і люди надіючись на краще, тяжко працювали, мріяли про налагоджений побут і щасливе життя. Але свої корективи внесла природа. Малосніжна зима привела до втрати значної частини озимих, а весняна та літня посуха завдала шкоди яровим культурам.

У результаті підвищення норм державної хлібозаготівлі колгоспників позбавили необхідного мінімуму продовольства. Загроза голоду стала реальною.

Як пережили цей час наші земляки? Їх оцінка подій є неоднозначною, і сприйняття її різняться. Багато хто стверджує, що в нашій місцевості голоду не було. Тому ми прагнули записати та опрацювати якомога більше спогадів людей, що жили в той час. Наразі ми записали спогади 19 чоловік. Частина тих, до кого ми звернулись з питаннями, відмовились говорити на цю тему і ми їх розуміємо. Люди, котрі виживали, несуть в собі страх пережитого, сором за неморальні вчинки (вкрадені в колгоспі огірки, шматок макухи, за що позбавили волі). Вони вижили, а хтось помер, бо вони не змогли допомогти чи повели себе недостатньо рішуче. Це породжує комплекс вини, небажання спілкуватись на тему голоду. Але багато хто поділився з нами своїми спогадами.

Микола Прокопович Єрмак згадує: “В колгоспі зібрали по 7-10 ц пшениці та ячменя з га. Було голодно. Але кириляни рятувались тим, що в лимані добре ловилась камбала, а у морі – бичок. Люди ходили в Охрімівку і міняли рибу на будь-яке зерно”.

Міняли на зерно і одяг. Волкова Любов Григорівна згадує: “Тягали волокушею камсу, бичок. Частину здавали в колгосп, а частину ділили на всіх. Рибу міняли на зерно. В Охрімівці зерно було. Чи більші колгоспи були, чи, можливо, кращий врожай був. Одного разу хорошу теплу душогрійку обміняла на три стакани зерна”.

В період голодування спілкування селянських родин часто ставало обмеженим. Вони зводили до мінімального сторонні контакти, підтримуючи переважно своїх членів. Страх перед голодною смертю притуплював а то і зовсім нищив почуття співчуття.

Дехто з опитаних згадує, що в родинах однолітків жилось краще. Олексій Федотович Міщенко згадує, що вдома часто не було чого їсти. Матір зранку до ночі була на роботі, а хлопець перебивавсь коли чим, в основному, рятувала корова. Хоча стверджує, що голодували не всі. У його товариша Кіяшка Віктора мама працювала бригадиром рибалок у колгоспі “ Сини моря”. У них дома часто була риба. Більш того, вони ростили свиней і Олексій Федотович неоднарозово допомагав товаришеві їх годувати, коли матір була на роботі. Частенько вони “позичали”  у поросят маленьких камболок, запарених у дерті.

Карпенко Валентин Сергійович згадує, що в домі хліб був дуже рідко. Іноді матері на роботі в рахунок зарплатні давали якусь крупу. В цей час Валентин Сергійович навчався в Кирилівській початковій школі. В класі було 22 чи 23 учні різного віку. Одного разу його мама прийшла до школи під час уроку і побачила всіх учнів разом, і заплакала, бо майже всі були пухлі. Від голоду страждали всі. Валентин Сергійович згадує, що в той час вимерла вся сім’я Твердохлібів, у тому числі, і його однокласник Анатолій.

Жмай Олена Юхимівна у 1947 році працювала вчителем початкових класів у Горілівській школі. Олена Юхимівна пам’ятає, що в ці голодні дні у село приходило багато чужих людей. Вони йшли до моря, ловили рибу і часто просто сирим їли бичок. Звичайно ж шлунки зголоднілих, виснажених людей не витримували і багато хто помирав. Дітей у школі в цей час кормили – варили супи, рибу. Від колгоспу щодня Петро Логвиненко привозив по 100 грамів хліба. Вчителям видавали пайок. Проте їх не вистачало і часто доводилось вимінювати на одяг крупу чи хліб.

Як були вибори, то зробили хороший обід у колгоспі. Мужики, які голодували, наїлись і на другий день померли. Олена Юхимівна пам’ятає Юхима Глазуна.

Часто сільські жителі писали про свої біди чоловікам та синам що проходили службу в лавах Червоної Армії. Щоб не допустити підриву морально-патріотичних настроїв солдат, військова цензура зафарбовувала, а то й вилучала листи, у яких говорилося про непомірні примусові позики, відбирання продуктів, худоби, про опухання та смертність від голоду.

Чи помирали від голоду люди в Кирилівці? Так, помирали. Поцелуйко Валентин Сергійович розповів нам, що “ в цей час служивув армії. 1947 року приходив у відпустку і бачив двох померлих від голоду. Один, дід Вознесенський, лежав на вулиці біля МТФ (молочно-товарна ферма). Другий, Єрмак, був ще живий. Лежав пухлий і плакав. Невдовзі помер.

Валентин Сергійович вважає, що у селі померло від голоду близько 200 чоловік. Євдокія Кащук (Жарик) розповідала йому, що у 1947 році, як батько вмирав, діти викопали яму, але ховали на другий день. Коли повезли тятю на кладовище, то в яму вже накидали людей. Люди настільки були виснажені, що ховали померлих прямо в дворах. Так, на вулиці Свердлова, Захарченка Вітю поховали в городчику понад загатою. А Яши Перебийноса батька поховали прямо в старому колодязі – засипали“.

Щоб вижити, вживали в їжу цвіт акації, молоду лободу, грицики, молоде насіння калачиків та гледичії. Ловили в полях ховрашків, стріляли з рогаток ворон.

Голод відступив, забравши собі жертву. Поступово горе притуплялось, але пережите підсвідомо змушує передавати рідним знання про придатність до їжі деяких дикоростучих рослин та степових гризунів.