В історії нашої країни є дуже багато невизначеного, неоднозначного, болючого і спірного. Одним з таких питань є ставлення до людей, які в роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників опинились на окупованій території та з власної волі чи через об’єктивні обставини працювали на ворога.  Сьогодні ми знаємо як у розряд «ворогів народу» і «зрадників Батьківщини» записали мільйони військовополонених і примусово вивезених на роботи до Німеччини (так званих «остарбайтерів»). Величезна кількість людей безневинно отримали тавро «осіб, що проживали на окупованій території». Навіть сім’ї тих, хто воював! Багато хто з них не змогли реалізуватися у повоєнному житті, бо існував цілий ряд неоголошених, але цілком реальних «табу» у радянському суспільстві. Гарні слова є в книзі, яка нещодавно вийшла у видавництві «Прем’єр»: «У війні жили. Вона стала частиною буття. Війна формувала звички і поведінку, сіяла та розвінчувала ілюзії, черствила душі і плекала духовність»¹.Важкий каток фашистської окупації прокотився по нашій області (з вересня 1941 по лютий 1944 року), залишивши по собі глибокий і кривавий слід. Гітлерівські плани «Ост» та «Барбаросса» чітко визначали державну політику нацистської Німеччини на території Радянського Союзу — пограбування багатств держави та фізичне знищення значної частини місцевих жителів. Ще на початку 1941 року на таємній нараді в Везельсбурзі Гімлер сказав: «Метою походу на Росію є винищення слов’янського населення на 30 мільйонів чоловік»². Проте крах блискавичної війни вніс корективи у плани гітлерівців щодо війни в цілому та щодо використання робочої сили окупованих районів зокрема. Значна кількість загиблих та поранених змусили німецьке командування направляти на Східний фронт все нові і нові контингенти німецьких робітників та селян для поповнення рядового складу німецької армії. Нестача робочої сили стала одною з найскладніших проблем в економіці Німеччини. Робочих рук не вистачало в промисловості, сільському господарстві, на будівництві. Вже у липні-вересні 1941року було підняте питання про масове використання працездатного населення як німецьких рабів не лише на окупованих територіях, а і в самому «фатерлянді». На початковому етапі передбачалось залучення добровольців через спеціально створені вербовочні пункти. Слід сказати, що ці сподівання мали під собою підстави. В жовтні 1941 року частина молоді з окупованих територій, повіривши пропаганді окупаційної влади про щасливе життя в Третьому рейху, добровільно вирушили на роботи до Німеччини. В тому числі з Кирилівки у травні-червні 1942 року добровільно ( згідно документів) вирушили до Німеччини 35 чоловік. Але обдурити вдалося небагатьох. Більшість розуміли, що на далекій чужині на них чекає лише рабська праця, приниження та смерть. Незважаючи на те, що радянських людей вважали полоненими, на них положення Женевської конвенції не розповсюджувалися³.          Насильницьке вивезення на каторжні роботи стало страхітливою подією для мирного населення. Сіра картка «Повідомлення про повинність» була знаком біди. Ухиляння від мобілізації означало підписання собі, а то й усій родині смертного вироку. Були непоодинокі випадки, коли під загрозою спалення хати, розстрілу близьких юнаки та дівчата ішли «добровольцями» до вербовочних пунктів. Багато кого забирали під час облав.         І потягнулись сумні ешелони з ними на Захід. Робітники-остарбайтери прирівнювались до військовополонених і вивозились до Німеччини під вартою в товарних вагонах. Їх не кормили, а вагони не опалювались, що приводило до загибелі багатьох ще в дорозі.          Доля вивезених на роботу була різною. Частина з них відбувала свою «трудову повинність» на території Бельгії, Голландії, Франції та інших окупованих Німеччиною територій – їх «обмінювали» на кваліфікованих робітників з цих країн. Основна ж кількість насильно вивезених тяжко працювали в господарстві Німеччини.          Спогади наших земляків про роки тяжкої праці на чужині повні болю та страждань. Резнік Григорій Терентійович народився в с.Кирилівка Якимівського району Запорізької області 20 липня 1926 року.         Після закінчення в 1939 році семи річки пішов вчитися до ФЗУ  в м. Мелітополь. Отримав спеціальність слюсаря і почав працювати в танковому цеху заводу ім. Воровського— ремонтував танкетки, які приходили з Фінської війни. На початку 1941 року повернувся до рідного села і став працювати розсильним від колгоспу «Сини моря» при Кирилівській сільській раді. Коли розпочалася  війна з фашистською Німеччиною, розносив повідомлення з             військкомату. Потім разом з іншими жителями села брав участь у спорудженні протитанкових ровів. Спочатку працювали під Алтагирем (нині с.Богатир), а потім — неподалік від Каховки. Через декілька днів їм сказали, що німці прорвали оборону по Дніпру і робочим треба розходитись по домівкам. Коли Григорій Терентійович разом зі своїми односельцями дійшли до Якимівки, то німці вже бомбили залізничну станцію та елеватор.          Після повернення працював в колгоспі «Сини моря» рибалкою. Бичка було багато, далеко від берега не відходили. В один з днів до кручі прибігла сестра Віра і повідомила, що додому прийшов тато. Хлопця рибалки вивезли на берег — не часто таке траплялось, щоб мобілізовані до лав Червоної Армії повертались в село. Значить, щось трапилось. І дійсно, тато повідомив, що їхня частина знаходиться поруч і він відпросився у командира, щоб забрати Григорія з собою. Батько вважав, що сину не варто залишатися на окупованій території: можуть розстріляти, як комсомольця, або забрати до Німеччини. Але мама, аргументуючи тим, що крім батька вже до війська пішли два старших сини і доля їхня невідома, не відпустила Григорія Терентійовича. Крім того, йому ледве виповнилось 16 років. Тато повернувся до своєї частини один. А через декілька днів в Кирилівку ввійшли окупанти. Це сталося 10 жовтня 1941 року. Настав тяжкий час. В селі стояв румунський гарнізон, солдати якого безчинствували немилосердно. Крім повсякчасних пограбувань, вони принижували місцевих жителів, глумилися над жінками, застосовували фізичні покарання за найменшу провину. Бували випадки, коли навіть німецькі офіцери, які іноді наїздили до села, захищали місцевих жителів від знущань румунських солдат.          Одного дня до їхньої хати прийшов поліцай і наказав йти до управи з речами. Попередив, що в разі неявки – розстріл. Мама плакала, просила, що єдиний син, та ніхто на це не зважив. Біля будинку колишньої сільської ради зібрався чималий гурт кирилян. Доправили всіх до Якимівки під охороною місцевих поліцаїв та румунських солдат. Молодь зігнали з усього району. Пройшли медичну перевірку і повели їх під охороною німецьких солдат з собаками до залізничної станції. Там загнали у товарні вагони і повезли без зупинок, не опікуючись ні умовами перебування, ні харчуванням дармової робочої сили. Це сталося 24 грудня 1942 року.         Першу зупинку зробили неподалік від голландського кордону. Вишикували всіх прямо біля вагонів. Почали під’їзджати гарно одягнені люди в цивільному і відбирати міцних, сильних юнаків та дівчат. Григорій Терентійович і віком був малий, і на зріст невеликий. Тому його бауери не вибрали. Всіх, хто залишився, розбили на партії і повезли кого куди. Резнік Г.Т. разом з шістьма іншими земляками попав до міста Куксгафен. Там їх помістили в таборі. Жили в бараках. В бараці було три кімнати по 20 чоловік у кожній. Спали на двохярусних дерев’яних ліжках. Одяг залишили той, в якому приїхали з дому. Взагалі в таборі було 150 чоловік. Табір був огороджений двометровою сіткою і охоронявся лише двома охоронцями похилого віку. Григорій Терентійович згадує, що це були спокійні, навіть добрі люди. Зате комендант табору був дуже злий. Всі ув’язнені називали його «вовкодав». Він воював під Ленінградом і там обморозив сильно ноги. Росіян він люто ненавидів.          Коли нову партію розмістили в таборі, то почали запитувати хто що вміє робити. Відібрали групу з 12 чоловік (токарів, слюсарів) і прикріпили до майстрів на судоремонтній верфі. Григорія направили до спеціаліста по двигунам. Він носив за німецьким майстром ящик з інструментом, допомагав перемивати запчастини, закручувати гайки і таке інше. Весь день вони працювали на кораблях і йому частенько перепадали «нормальні» харчі — майстер цінував старанність хлопця і коли була така можливість кормив його. В таборі ж в’язнів харчували погано. Вранці та ввечері видавали по невеличкому шматочку ерзацхліба та кухоль кропу. Обід складався з миски «баланди» — води, в якій варилась невелика кількість брукви чи капусти. Їсти хотілось весь час. Адже всі були молоді, а працювали важко. Одного разу хлопці з табору попросили Григорія виготовити ключа від комірки, де зберігались продукти. Сказали, що хочуть взяти трохи хліба. А коли побачили, що там є консерви, масло та інша смакота не втримались і взяли багато чого. В цей час у цех повернулись німецькі робітники з обіду і кухар помітив нестачу. Винних сильно побили і змусили зізнатися, хто їм зробив ключа. Григорія Терентійовича спочатку побили і посадили на дві доби в карцер — бетонний мішок, в якому не можна було навіть сісти, а потім відправили у штрафний табір Бременфарге на річці Рейн. Там в бараках жили близько трьохсот полонених різних національностей. Найбільше було радянських та поляків. Найперше хлопця переодягли в полосатий одяг та дерев’яне взуття.  На сорочці була металева пластинка з написом —№ 32222. Верх колодок був з тканини, постійно рвався і тому в таборі були ті, хто його ремонтував. Основна ж маса полонених виконувала тяжку роботу. Понад берегом річки збудували колію, на яку поставили вагонетки. Колія йшла вгору. За кожною вагонеткою прикріпляли групу людей. Треба було зайти в річку по пояс і навантажити носилки мулом. Двоє тримали носилки, а двоє набирали лопатами з дна річки мул і насипали в носилки. Коли вагонетка наповнювалась, то всі  штовхали її вгору на відстань близько двох кілометрів, а потім вивантажували мул знову у воду. Працювати починали о п’ятій ранку, а повертались у табір о шостій вечора. Кормили тільки «баландою» один раз на день. Охороняли на річці румунські солдати. Часто били нагайками. Навіть без всякої провини, виганяючи на роботу. Було дуже важко і тому вирішив спробувати втекти. Тим більше, що направляли його в штрафний табір на шість місяців, а пішов уже восьмий місяць перебування там. Настала пора, коли над річкою часто залягав туман. Тоді можна було стрибнути у воду, особливо коли мимо проходив якийсь корабель і плюскоту не було чути. Але юнаку не поталанило. Туман пішов пасмами і румуни побачили втікача та почали стріляти. Матроси з судна, яке пропливало річкою, кинули хлопцю рятувальний круг, витягнули з води, але дали йому жестами зрозуміти, що нічим допомагати не будуть, бо охоронці на березі все це бачили. На першій же зупинці Григорія забрали на машину німці з собаками і повернули до табору. Ввечері, коли полонені повернулися з роботи, їх посадили на плацу «по гусячому» — навчіпочки — і вивели на плац втікача. Григорій Терентійович думав, що його повісять, як перед цим зробили з одним поляком-втікачем, але комендант табору наказав покарати 75 різками. Від болю втратив свідомість і прийшов до тями на другий день вранці. На роботу його не забрали, а коли барак опустів, то туди тихенько прийшли ті, хто ремонтував взуття і перетягли його на горище. Вони його годували, а рани потихеньку заживали самі по собі. Через тиждень він зміг вставати і хлопці взяли його до своєї бригади. Потім знову почав працювати з усіма на річці.          Одного дня до табору приїхав німецький офіцер з охороною та став зачитувати прізвища. Серед названих був і Резнік Г.Т. Групу названих в’язнів знову перевдягли у цивільний одяг і повезли на залізничну станцію. Там розподілили кого куди. Григорія Терентійовича повернули до табору в м. Куксгафен. Працював на різних підсобних роботах. В цей час майже щодня бомбували війська союзників сусідні міста, а Куксгафен вважався курортним містечком і їх не бомбили.          7 травня 1945 року англо-американські війська принесли довгоочікуване звільнення. Проте приїзду радянських представників до табору довелось очікувати до початку червня. За цей час їх підгодували. Вони окріпли та відпочили. Потім на студебекерах їх перевезли в радянську окупаційну зону, де вони пройшли не дуже приємну процедуру перевірки. На згадку про цей час Григорій Терентійович сфотографувався с друзями:       Всіх, до кого не було претензій у перевіряючих, вишикували і повели під охороною до радянського кордону. Пройшли пішки 150 км. Потім зустрів своїх односельців і став далі добиратись разом з ними. В місті Волковиськ (Західна Україна) репатріантів зупинили представники радянського командування і стали запитувати хто має спеціальності, пов’язані з металообробкою. З них сформували групу, посадили у вагони і повезли в Новосибірськ. Так 21-річний юнак став бригадиром слюсарів на металургійному заводі. Під його керівництвом працювали 15-16 літні хлопчаки. Там одружився, отримав квартиру. Там народились два його сина. Але страшенно хотілось додому. І коли виникла така можливість, Григорій Терентійович разом з сім’єю повернувся у рідне село.

Марія Гнатівна Акінжели (Зєніна) народилась 22 червня 1926 року .Після приходу окупантів колгоспи не розпустили, а реорганізували, поставили своїх прихвоснів керувати. Клятими були місцеві поліцаї.          Було видано наказ всім обов’язково працювати. Влітку 1943 року більше місяця, аж до того часу доки не забрали до Німеччини, працювала на спорудженні протитанкового рову за Кирилівкою. Він був частиною сумнозвісного «Вотану». Щодня їх водили туди під наглядом поліцаїв-бригадирів. Був з ними і німець – відміряв денну норму виробітку. Треба було викопати два метри в довжину і глибиною 2 метри 10 сантиметрів. Коли виконував норму, можна було йти додому.         З Горілого та Кирилівки за час окупації декілька раз вивозили юнаків та дівчат на примусові роботи в Німеччину. Перший раз забирали в 1942 році. Марія Ігнатівна саме захворіла на запалення легенів і тому залишилась вдома. ЇЇ забрали 23 серпня 1943 року. Разом з нею везли на гарбах чоловік тридцять. Всіх вона не пам’ятає, а лише Логвинову Марію, Третяк Любов Петрівну, Крючкіну Дусю, Соболь Любу, Мигулю Михайла Андрійовича, Овчаренко, Третяк Любов Григорівну, Ульянова Юрія, Качалову Віру. Везли їх ввечері, поліцаї не дуже наглядали і останнім п’ятьом вдалось втекти. Марія Ігнатівна втікати побоялась, щоб нічого не зробили з батьками. Туди  везли у товарних вагонах. Доїхали швидко. Німці боялись партизанів і зупинок майже не робили. Привезли у місто Нордштемен. Там її відібрали для роботи на цукровий завод. Працювала до кінця сезону. Можна було під’їдати цукром - сирцем, тому не голодували. Потім перевели до м.Крайзен. Працювала на військовому заводі, господарями якого були брати Бюргсмюллер. Військовополонені робили снаряди, а дівчата, в тому числі і Марія Ігнатівна, фарбували  всередині головки мін. Ставлення господарів до робітників було непоганим. Не били, не знущались. Коли у Марії Ігнатівни трапився приступ, їй зробили операцію під наркозом – видалили апендикс і декілька днів протримали в лазареті. Проте працювали багато. Було дві зміни – з 6–00 до 18 – 00 денна та з 18–00 до 6–00 – нічна. Одноразово по суботам давали 2 кг хліба. Зазвичай, з’їдали за один день, а потім цілий тиждень отримували один раз на день баланду з брукви. Говорить, що була схожа на тінь, проте не скаржиться, стверджує, що їй повезло і з роботою, і з господарями — іншим було гірше. Жили не в бараках, а в кімнатах по 10 чоловік. Щоночі, по декілька раз за ніч кімнати перевіряли – чи ніхто не втік. Але таких випадків не пам’ятає. Говорить, що особливо важко було у перші дні. Їм дозволили написати додому листа і коли вона його віддавала, щоб переслали, то наглядач, побачивши напис «Запоріжжя», листа не взяв. Сказав: «Там уже ваші». Знати, що ти попав у неволю незадовго до звільнення було тяжко.         Звільнили їх англо-американці. За три дні до цього перестав лунати гудок і їх не водили на роботу. Господарі з міста не втікали. Як сказала Марія Ігнатівна: «Нащо? Ворон ворону око не виклює. Американці ж теж капіталісти». Через два тижні переправили їх в містечко Егельн. Там зібрали на мітинг і оголосили про Перемогу. Звідти великою автоколоною ( машин 200) переправили в місто Бранденбург. Приїхали  «особісти» і почали про все розпитувати. Людей було багато. Ціле літо були там. Потім місяць добирались додому – товарняк, у якому їх везли весь час поступався дорогою військовим ешелонам, в яких везли солдатів і всіляку техніку, в тому числі і сільськогосподарську. Коли приїхала додому, а сталось це в кінці вересня 1945 року, то мама дуже рада була її поверненню. Сусіди розповідали, що після вивезення єдиної доньки до Німеччини жінка дуже побивалася і ледве не втратила розум. Коли Марія Гнатівна розповіла батькам про своє життя на чужині, то мама сказала: «Я так боялася за тебе, а тобі ще й повезло. Тут дівчатам набагато гірше жилося. Румуни звірствували, особливо у останні перед визволенням дні».          Сама Акінжели М.І. вважає, що в Німеччині їй, хоч і працювали важко, і їли не вдосталь, а  жилося непогано. Бо багатьом там було набагато гірше. А тут, у Горілій, при румунах взагалі натерпілися

Андрєєва (Єрмакова) Віра Семенівна народилася 1 квітня 1922 року в селі Горіле. З 10 років вона почала працювати у колгоспі. Мати Єрмак Пелагея Матвіївна, дівоче прізвище Русіна, працювала у колгоспі кухарем. Батько Єрмак Семен Калістратович працював у колгоспі бухгалтером.  Про початок війни її родина почула по радіо. Люди були дуже налякані, у селі була паніка. Рідний брат Єрмак Юрій Семенович був мобілізований у Червону Армію. 10 жовтня 1941 року село було окуповано.  В час війни була голодно. Але у сім'ї було що поїсти. Тримали корову і завжди було молоко. Під час окупації батьки працювали у колгоспі. Там розподілили по різних місцях. Віра Семенівна разом з декількома горілівськими дівчатами попала на фабрику Реве в м. Норгороді за Кенігсбергу. 6 грудня 1942 року Віру Семенівну, Судник Любов, Судник Поліну, Третяк Ліду було забрано на чужину. До Якимівки їх везли кіньми на трьох гарбах, а далі поїздом. Везли як скотину у товарних вагонах. Приїхали у Німеччину напередодні Різдва. Спочатку їх привезли до 3 км від Голландії. Десь із місяць вони працювали у швейному цеху – шили парашути. Працювали у дві зміни по 12 годин. Наглядачка була дуже клята. Била навіть за те, що перемовлялись під час роботи. А потім перевели у  ткацький цех. Обслуговувала шість станків. Виготовляли білий парашутний шовк. На фабриці у Віри Семенівни був 152 номер. Перед роботою їх шикували і треба було кричати «так», коли називали твій номер.Жили у великих будинках, де вікна були на стелі. Мабуть, у старих фабричних приміщеннях. Були дівчата з Західної України, Запорізької області, з Криму. Ліжка були дерев’яні, двоярусні. Видали постіль. Білизну міняли щотижня. Вдень, навіть якщо ти був вільний від зміни, на ліжках сидіти не дозволяли. Могли навіть покарали, якщо бачили таке – не давали в той день їсти. Одяг у всіх був однаковий – коричневі сукні та жакети. На рукаві нашито знак східного робітника – «OST».Годували їх супом з брукви, шпинату та гороху. Двічі на день давали по маленькому шматочку чорного хліба, який і на хліб схожим не був.  Віра Семенівна під час перебування у Німеччині вела щоденник. Але, нажаль, коли поверталась додому, він пропав у дорозі разом з частиною речей.          Коли англо-американці почали бомбардувати місто, і німці почали відступати, то вирішено було фабрику евакуювати. «Коли нас гнали, – згадує Віра Семенівна, –  то я разом з двома сестрами з нашого села Суднік Любою та Суднік Полею втекла у ліс. Через деякий час вийшли на дорогу, щоб не заблудитись, аж тут німці на мотоциклах. Ми знову у ліс заховались. Йшли до пізнього вечора доки натрапили на невелике село. Стали проситись на ночівлю – ніхто не пускає. Аж тут ідуть дві дівчини -     остарбайтери. Вони забрали нас до свого бауера». Там дівчата прожили два тижні. Допомагали по господарству. Доїли корів, доглядали за свинями, вівцями. Спали на горищі, а годував добре. «Вперше за час перебування у Німеччині на нас ніхто постійно не  кричав. А потім прийшли наші. Тримали у фільтраційному таборі. Потім привезли нас знову у Кенігсберг. Там сказали, що будуть забирати на роботу, тільки на території Радянського Союзу. А додому страшенно хотілось. І ми знову втекли. Їхали, чіпляючись на підніжки товарних вагонів. З Кременчука до Запоріжжя добрались на пароплаві. В Запоріжжі залізли на вагони зі станками. Правда нас попередили, що потяг буде їхати до Сімферополя без зупинок. І тому, коли під’їхали до станції Якимівка і поїзд притишив хід, ми зіскочили з вагонів на ходу. Трохи забились, але обійшлося без каліцтва.  Далі пішли  пішки і 7 листопада  1945 року були вдома».         Після війни працювала в колгоспі «Вільна праця» ланковою. Вирощували бавовник. Була стахановкою – збирала по 100 кг бавовника-сирцю.          Виростила чотирьох дітей: доньку та трьох синів.

Антоненко (Перебийніс) Лідія Іванівна народилась 7 лютого 1925 року в с. Горіла.

Лідію Іванівну забрали до Німеччини 6 грудня 1942 року. В цей день з села було вивезено 125 чоловік. Привезли до Якимівки і закрили за огорожею на два дні. З усього  району було привезено багато людей, що дало можливість декому навіть втекти. Так Третяк Іван домовився тихенько із стареньким чоловіком, який привіз з іншого села бранців, сів замість того за віжки і виїхав на бандюзі (великий віз без бокових драбин) за огорожу. Правда, від долі не втечеш. Після повернення додому Іван потрапив під облаву і був розстріляний як заручник разом з іншими 48 жителями села.  Везли у товарних вагонах, у яких коней перевозять. Добре хоч дали соломи накидати. Людей у вагоні було битком. Спали на полу. Їхали довго. До Германії потрапили числа 20-го грудня. В місто Оснабрюк. Одразу ж повели до бані. Провели всім дезинфекцію і повели на пункт розподілу. А протравлювати було що. Доки їхали набрались вошей і ті, у кого їх зроду-віку не було. На пункті розподілу нас, одинадцять дівчат з Горілої, відібрав шеф Кюне і повіз у селище Мелле неподалік м. Буер. Там працювали на заводі, де виготовляли гільзи до патронів та снарядів. Перші три дні не працювали, бо приїхали саме на Різдво. Нам видали одяг на заводі: нічні сорочки сині в білий горох,  костюми – спідниці з жакетами і спецівку (брюки з жакетами). На жакетах нашивали знак «OST». На ноги видали «гольци» – взуття на дерев’яній підошві. Жили в теплих приміщеннях. Кожної суботи водили в баню і міняли постіль. Обов’язково вимагали дотримання чистоти у кімнатах.         Кормили непогано. Вранці давали бутерброд з маргарином, а іноді навіть з шинкою і чай. В обід був ріденький пісний суп, який ми називали баландою. А іноді давали варену картоплю.          Але працювали важко. Частина дівчат з нашого села, ті, що поменше, працювали на гільзах до патронів, а частина (серед них Лідія Іванівна) працювали на гільзах до снарядів. Тому перев’язували собі зап’ястя ременями, що руки не «розходилися». Розвантажували привезені зі станції заготовки для гільз іржаві та чорні. На п’яти станках їх очищали від іржі. А на чотирьох станках нарізали на гільзах бороздки. Потім фарбували, загортали в папір і загружали в вагони та везли на станцію. Від очищеної іржі в цеху стояла така пиляка, що коли виходили після зміни, то на обличчях тільки очі блищали». Одна з дівчат-односелець захворіла на легені. Її поклали в лікарню за 7 кілометрів від заводу. Майстер дозволив у вихідний день відвідати подругу. А через декілька днів визвав їх у кабінет і наказав віднести до лікарні вихідний одяг: дівчина померла. Там її і поховали – під дубом неподалік від лікарні, де уже було декілька могилок «східних робітників».         В цеху над ними стояв наглядач. Якщо щось не так робив, або відходив від станка – били. Одного разу у Лідії Іванівни від застуди по тілу вийшли фурункули. Вона звернулась у медпункт, де їй видали на декілька днів звільнення від роботи, але майстер сказав, що нікому її замінити і наказав виходити у зміну. Працювати було дуже важко. Все боліло і вона декілька гільз виготовила не дуже точно. Коли перевірила по мірці, то виявилось, що гільза трохи  вільно ввійшла. Наглядач побачив і гаєчним ключем так вдарив по руці, що шкіра на місці нариву тріснула. Вона ледве допрацювала до вечора. А на другий день треба було виходити в нічну зміну. Там працював інший наглядач і їй дозволили дві зміни не виходити. Цей завод до війни виготовляв годинники. Його власницями були дві сестри, а керували справами їхні чоловіки. «На початку квітня 1945 року вони прийшли вранці до нас у барак і сказали, що отримали наказ від військового керівництва висадити в повітря завод разом з робітниками, – розповідає Любов Іванівна. – Але вони цього робити не хочуть і тому попросили нас закрити двері, вікна, не вмикати світло та сидіти тихо, нікуди не виходячи.  Через два дні, 4 квітня, нас звільнили англійці.         Десь з місяць ми жили в заводських бараках. Потім під’їхали англійці та американці на студебекерах, видали всім пайок, посадовили у машини і повезли до якоїсь річки. Там ми тиждень жили прямо від відкритим небом, допоки  не забрали наші. Стали розподіляти по областям. Кормили, звичайно ж, але далеко не так, як союзники. Коли набралось декілька вагонів робітників з Запорізької області, повезли нас додому. В Запоріжжі всіх визвали по черзі на допит і розподілили кого куди. Одних повезли кудись далі, а нас посадили у вагони і відправили до Якимівки. Повернулись ми не всі. Працювали на заводі з нашого села 11 дівчат. Одна померла. Одна вийшла заміж за голландця і поїхала з ним. Дві залишились працювати вільнонайманими в армії. Ну а ми ввечері 1 серпня 1945 року нарешті повернулись додому. Я була грамотною і мені запропонували працювати секретарем у сільській раді. Але потім сказали, що раз була в Німеччині, то не можна, а насправді просто треба було на цю роботу влаштувати родича. Чесно кажучи, я не дуже здивувалася і пішла працювати у колгосп «Вільна праця» агротехніком. Працювала там до пенсії».