БубликОлександр Олександрович народився 15 липня 1926 року в с. Кирилівка.Самостійне життя Бублика Олександра Олександровича розпочалася рано і важко. Олександр Олександрович ще підлітком почав працювати у  рибколгоспі. Коли німецькі війська окупували територію нашого селища, він залишився на окупованій території. В перших числах грудня 1942 року поліцаї оголосили, що молоді люди повинні з’явитися з речами до сільради. Якщо хтось не прийде, то його знайдуть і покарають. Третього грудня люди прийшли до призначеного місця, їхні речі німці завантажили на підводи, а громадян змусили йти пішки, в оточені охоронців аж до Якимівни.        Разом з Олександром були його друзі:Діденко Іван Архипович, Лісовик Тимофій Данилович, Маслієнко Василь Фомич, Соболь Михайло Маркович, Плаксін Олександр Євдокимович, Міщенко Д. та Рєзнік Григорій Терентійович. Їх привели до старого млину, де у коморі для зерна із соломою на підло-зі  протримали 2 – 3 дні. За цей час люди пройшли своєрідну комісію. Їх розділили на групи, які повинні їхати у різних напрямах.6 грудня полонених повели строєм на вокзал. Там повкидали у товарні вагони, позамикали двері і повезли. Ця подорож тривала місяць. До пункту призначення  приїхали на Новий рік.Прибули вони до міста Бремен, що знаходиться поблизу річки Везер. Там людей розподілили на різні заводи, яких у цьому районі було безліч.Олександр Олександрович потрапив на авіаційний завод «Везерфлю», разом із знайомими з села Охримівка.Полонені знаходилися в таборі який розташовувався на болотах. Він був оточений глибоким ровом та колючим дротом.На території табору розташовувалася велика кількість дерев’яних бараків, в яких були двоповерхові ліжка з матрацами, подушками, одіялами, але без білизни. В одній кімнаті знаходилися від 10 до 15 чоловік. Кожному робітнику видавали своєрідну робу з позначкою на грудях «ост». Робочий день починався о 6 годині ранку і тривав 12 годин. Були, звичайно, вихідні, але якщо цех не виготовляв необхідну кількість приладів, то і у такі дні працювали 6 годин. Годували людей тричі на день: два рази у таборі і один раз на заводі. Їли вони варену капусту, один ерзац хліб на трьох осіб (маленький чорний буханець навпіл з тирсою) та брукву. Іноді за ягодами полонені вночі, проходячи через дріт і рів, ходили на бауерські поля. Якщо ловили, то нещадно шмагали нагайками.Олександр Олександрович пригадує, як одного разу до їдальні привезли крабів. Його товариші дізналися де їх ховали і вирішили поцупити декілька штук. Спочатку це їм вдавалося, але потім вартові помітили чим займаються полонені і вирішили покарати їх. Поліцаї змусили людей стрибати як зайці навколо бараку приблизно 2-3 години. А якщо хтось впаде, то його б’ють. Кожного робочого ранку людей строєм водили на завод під пильною охороною поліцаїв з собаками; серед варти були і наші “співвітчизники”, які перейшли на бік німців. Олександр Олександрович працював на заводі, до якого з різних цехів перевозили деталі літаків і вже там їх збирали докупи. Працівники отримували спеціальний молоток і підставку, за допомогою яких вбивалися заклепки. Перевіряти їх роботу приходив поважний німець, який перевіряв чи рівно забита заклепка, чи ні. якщо щось не так він карав робітника і наказував заміняти цю деталь. Всі прекрасно розуміли, що вдруге треба забивати більш товсту заклепку, яка в свою чергу важче. Тим самим збільшується вага літака, і зменшується його швидкість. Тому суворий німець називав їх “партизанами, которые делают вред”. Дехто робив  це  спеціально, але намагалися повторювати операцію тоді, коли перевіряючий не бачив. Так минали робочі дні . А у вихідні людей відпускали у місто на певний час. Олександр Олександрович зауважив, що не всі німці погані, були й хороші. Так у в’язнів з’явилась знайома, яка була господаркою хлібної крамниці і давала їм хліб. Але попереджала, якщо у магазині є відвідувачі, то їм заходити не можна, бо її можуть покарати на смерть. Тож деякі німці дуже допомагали людям.Але настав час коли цю територію почали бомбардувати американці. Під час таких нападів зазвичай в’язнів тримали у спеціальному бункері. Одного разу, коли люди вийшли зі сховищ, то побачили зруйнований завод та вели-чезні воронки в землі. Спочатку полонені розібрали руїни, а потім їх групами відправили до інших міст. Олександра з п’ятьма хлопцями відправили до Польщі. Там у невеликому меблевому цеху, вони виготовляли дерев’яні шаблони деталей для літаків. Одного разу Олександр поранив палець, виготовляючи деталь, тоді добрий хазяїн відправив його до лікарні. І саме там Олександр Олександрович побачив пам’ятник Кутузову. Як виявилося, у цьому місті героя було поховано. Господар називав наших хлопців гарними майстрами. Сам власник був інвалідом (без ноги). Хлопців він поселив у невеличке приміщення і годували їх не дуже добре, але хазяїн інколи потай давав праці-вникам варену картоплю. Наглядали за працівниками інші німці, вони були суворими і кожного вечора замикали їхні кімнати.Але там чоловіки працювали недовго, бо почався наступ радянських військ. На відстані десь 40 кілометрів від містечка палахкотіли заграви, добре було чути, як стріляли гармати, зенітки та часто пролітали літаки. Місцеві жителі у розпачі тікали на схід, а наші хлопці вирішили бігти на південь через ліс. Коли настав вечір, між деревами вони побачили вогні. Підійшовши ближче, вони зрозуміли, що потрапили до пастки, бо це був величезний завод. Їх помітили, зловили і посадили на потяг. Як виявилось хлопці прибули знову до Бремена у той самий табір. Робітники почали відбудову заводу, але через декілька днів англійські війська звільнили місто. Згодом там з’явилися представники СРСР, які зібрали всіх співвітчизників у таборі. Незабаром людей повезли на студебекерах до Ельби, у місто Люксембург. І там через залізничний міст вони рушили додому під охороною солдатів. Але спершу люди потрапили до пересилочного пункту, що знаходився на відстані 100 кілометрів і цю відстань їм довелося долати пішки. Вони прибули до військового табору, який знаходився в польському лісі. Спочатку спеціальна комісія оглянула людей, а потім почалася місячна перепідготовка. Юнаки виготовили дерев’яні гвинтівки,  опудала з соломи. На тренуваннях солдати змушували проколювати опудал гвинтівками. Вони кричали: «Коли!» У цьому таборі Олександр Олександрович зустрів земляків. Через місяць знову пройшли невелику комісію, після чого їх відпустили додому. Олександр поїхав на потязі, де зустрів товариша – Коробку Івана Микитовича. Разом вони приїхали до Мелітополя. А потім, так як до Якимів-ки потягу не було, чоловіки вирішили їхати товарняком, що прямував до Криму. Вони стояли на сходах вагона, а потім разом стрибнули на землю, коли потяг ішов через Якимівку. Опинилися товариші там влітку, саме тоді, коли зібраний урожай привозили до елеватору. Вони дочекалися машини, що прямувала з Кирилівки і на ній дісталися до своїх домівок. Ось така була важка, довга чорна смуга у житті Олександра Олександровича.

Кузьменко Антоніна Семенівна народилася в с. Горіле (з 1957р.– Азовське, а  з 2005 входить до складу смт. Кирилівка) 12.02.1924 року.. Закінчивши 7 класів школи, збиралась поступати в училище у Черкасах, але цьому завадила війна. Батьки Антоніни Семенівни працювали в колгоспі. Тато – Кузьменко Семен Павлович, був конюхом, а мама - Кузьменко (Перець) Софія Романівна - дояркою. Жителі села були дуже збентежені та занепокоєні звісткою про війну. Почалася мобілізація чоловічого населення до лав Червоної Армії. Не оминула вона і сім'ю Антоніни Семенівни: брат Терентій Семенович (1920 року народження) пішов добровольцем. Він був молодшим єфрейтором. Додому з війни не повернувся. Тато був серед тих, хто евакуював колгоспний скот до Середньої Азії, а потім його мобілізували до Трудармії – підвозив снаряди.  Після приходу окупантів в селі встановився "новий порядок". Антоніна Семенівна разом з мамою та сестричкою жили в тяжких умовах. Німці виганяли мешканців з будинків, і родина була змушена жити в конюшні.  6 грудня 1942 року її було вивезено до Німеччини. У той день із села забрали більше 100 чоловік. Навіть сімейних забирали. В Якимівці їх перевірили лікарі. Говорили, що хворих залишать. Насправді ж забрали всіх, навіть одну настільки хвору дівчину, що вона в дорозі померла. « Їхали в товарних вагонах, куди накидали трохи соломи. Спали у вагоні покотом. Коли один перевертався з боку на бік, то всі слідом перевертались. Їли те, що взяли з собою в дорогу, а також кидали їм у вагон сирий буряк та моркву. У нашому вагоні з Азовського попали 11 дівчат». Антоніна Семенівна згадала Перебийніс Лідію Іванівну, Панченко Катерину Степанівну (вона була двоюрідною сестрою Антоніни Семенівни), Жарик Євдокію Абрамівну, Сенонь Надію, Чкан Віру та Рожкову Марусю. Прізвища інших уже не пам’ятає. Їхали через Львів. За тиждень довезли до міста Оснабрюк, а там розібрали кого куди. Багатьох забрали бауери. Вони відбирали здорових, міцних, сильних. Потім почали відбирати на заводи та фабрики. Коли сказали, що треба 11 чоловік, то  почали проситись, щоб разом бути. Дівчат привезли у с. Меле неподалік м. Буер. Там працювали на заводі, де виготовляли гільзи до патронів та снарядів.Вона працювала за станком. Заготовки для гільз до патронів обрізала за розміром – щоб були однакової висоти. Працювали у дві зміни по 12 годин. Якщо ламався різець, або виготовляла брак — били. На роботу водили під охороною. Охоронці розмовляли російською. На заводі видали спецодяг: сині брюки та зелені куртки. На рукавах нашито знак «ОСТ». На ноги давали дерев’яні колодки. Годували пустим супом з брукви, моркви та невеликої кількості якоїсь крупи. Також давали хліб, до якого додавали тирсу. Кормили двічі на день – в обід та ввечері.   Жили в спеціальному приміщені 40 чоловік, разом з мешканцями села Горіле були також люди з Полтави, Харкова та Запоріжжя. Коли почали бомбардувати союзники, то зганяли всіх у бомбосховища. Почали ставитись краще. Їх звільнили американці, які потім агітували поїхати за кордон, в Америку чи до Франції. Всіх, хто погоджувався, забирали. А хто прагнув повернутися на рідну землю, повертали в СРСР. Деякі дівчата, в тому числі і з нашого села, залишились там. Вони вийшли заміж за робітників з інших країн. Після  того як їх перевезли у радянську зону, Антоніна Семенівна разом з іншими дівчатами відповідала на 25 запитань спеціальної анкети, за догою якої виявляли зрадників Радянського Союзу. Тих, кого визнавали зрадником, чекали репресії і концтабори. А серед виправданих, до яких належала і Антоніна Семенівна, вибирали людей, які володіли німецькою мовою, для роботи секретарями, перекладачами та іншими робітниками. Тому Антоніна Семенівна повернулася додому лише через два з половиною роки після перемоги. Вона працювала за наймом у радянській частині № 14508, яка стояла у сучасному Калінінграді, комірником. Резнік (Стрижак) Любов Іванівна народилась в с.Кирилівка 20 січня 1924 року. Коли розпочалась війна, старшого брата Любов Іванівни було призвано до армії, а тато залишився вдома – був уже немолодий. З приходом  у село окупантів, чоловіків і жінок німці та румуни примусили працювати в рибколгоспі.  Працював рибалкою і Іван Васильович. Мама була вдома. Одного разу, якраз коли тато був у морі, знайомий, що працював в управі (був інвалідом і тому до армії не призвали), повідомив про підготовку вивозу молоді до Німеччини. Мама не хотіла відпускати доньку на чужину і вони вирішили, що треба перечекати це страхіття деінде. Разом з подружкою, Качан Катериною, Любов Іванівна пішла до родичів у с.Миронів-ку Приазовського району. А наступного дня прийшов поліцай і сказав Марії Андріївні, щоб донька з’явилась до управи. Коли мама відповіла, що Любові Іванівни немає вдома, то поліцай відповів, що бачив її вчора і якщо назавтра дочка не прийде, то будуть неприємності. Так і сталося. Тата ще не було з моря. Прийшов той самий поліцай і забрав до управи матір. Там її кинули до підвалу, в якому уже було декілька батьків таких самих утікачів. Їх там протримали деякий час, били нагайками, а потім через перекладача повідомили: якщо через два дні діти не прийдуть, то батьків розстріляють.  Мама дуже плакала, але пішла до родичів і просила доньку повернутися. На другий день після повернення, якраз на жовтневі свята, п’ятнадцять чоловік (10 дівчат і 5 хлопців) повезли гарбою до Якимівки. По дорозі заїхали до с.Горілого і до них приєдналася ще одна гарба.          Коли приїхали до Якимівки, то майже зразу почали грузити у вагони – їх привезли останніми з району і тому медкомісію не проходили. Взагалі було десь з десяток вагонів. У їхньому вагоні їхало більше 30 чоловік. Спали на соломі покотом. Їли те, що взяли з дому. Зупинялись дуже рідко, лише для того, щоб справити природні потреби. При цьому від вагона відходити не давали. Добре хоч везли хлопців та дівчат у різних вагонах.         Першу велику зупинку зробили у Польщі. Назви міста Любов Іванівна не пам’ятає. Були там лише два дні. За цей час їх перевірили на наявність єднували, – згадує Любов Іванівна. – Дівчат забрали разом. Хлопці були теж разом, тільки за ’вошви, кого треба було коротко обстригли, зводили у баню. Потім погрузили у вагони і повезли далі. Наступна зупинка була вже у Німеччині. Прямо на станції вишикували і почався «торг». Німці вибирали кому скільки і яких треба. «Ми, хто був забраний з Кирилівки, намагались триматися разом і стали проситися, щоб нас не роз15 км від нас.Нас повезли на воєнний завод Фріслейс у селищі Оберкохен, що в 180 км від Франції. Це була триповерхова споруда. Люди працювали в чотирьох цехах. Разом зі східними робітниками працювали і німці, але або майстрами, або на відповідальних роботах. Стали нас розподіляти кого куди. За мене, мабуть, мама молилася, бо і роботу не дуже важку дали робити, і майстер добрий дістався Ніколи його не забуду. Прізвище Мучлер. Було йому років 50. Ніколи не кричав на нас, жалів і навіть захищав перед начальством, якщо щось бувало не так. Говорив:  «Вони ж  іще діти». Бувало частенько у вихідний день давав нам свій талон на хліб. Одного разу навіть запросив нас із напарницею до себе в гості і його донька, наша ровесниця, подарувала нам по кофтинці».             Працювала Любов Іванівна на електровагах (як мотоцикл з прицепчиком). Перевозили ними з цеху в цех різні запчастини. Спочатку не знали, що то за деталі. Лише після звільнення дізнались, що завод виготовляв деталі для літаків. Грузили вироби у прицепчик, заїжджали до ліфта – і з поверху на поверх, з цеху у цех. Важко, звичайно. За день і находишся, і наносишся, та все ж легше, ніж цілий день сидіти і гвинтики прикручувати.         По приїзді їх поселили поруч з заводом у дерев’яних бараках. У кімнаті жило 8 чоловік. Спали на двоярусних дерев’яних кроватях. Постіль міняли щотижня. Видали робочий одяг – сині брюки і коричневі курточки. На рукаві пришито знак «OST». Взуття – дерев’яні колодки.          Кормили тричі на день. Вранці – бутерброд з чаєм. В обід баланду з брукви, моркви. Ввечері чай. На день видавали 250 г. хліба. Він був сірий і якийсь незвичний на смак. Раз на тиждень в обід давали варену картоплю.         Працювали в дві зміни по 12 годин. Починали працювати о шостій ранку. Неділя була вихідним днем. На роботу не ходили, але прали власну білизну, прибирали в кімнатах. Також у вихідний день на дві години відпускали в селище. Можна було ходити у власному одязі, але щоб обов’язково на одязі щоб був знак «ОСТ». Влітку 1944 року з Любов Іванівною на роботі сталося нещастя. ЇЇ напарником на електровагах був високий на зріст французький робітник. На кінець зміни він не встиг загрузити у прицепчик приготовлені для перевезення нарізані по 40 см труби. А у щабель біля станка їх склав. Щабель зробив по своєму зросту. Любов Іванівні, яка прийшла на зміну було важко діставати верхній ряд. Необережний рух – і труби розсипались. Одна з них дуже сильно поранила їй ступню. Кров швидко наповнила туфель, а сама дівчина втратила свідомість. Майстер Мучлер перетягнув їй ногу жгутом, на руках доніс до ліфта і доставив у медчастину. Там медсестра наклала пов’язку і Любов Іванівну відвезли машиною до м.Ульм, яке знаходилось в дев’яти кілометрах від заводу. Хірургом у лікарні працював голландець. Він зробив операцію, наклали гіпс по коліно. В тій лікарні Любов Іванівна перебувала 2,5 місяці. Коли повернулась на завод, то її робоче місце уже було зайняте, та й ходити багато вона не могла – нога наливалась і дуже пекла. Тому поставили працювати в цеху: скручувала докупи якісь дві маленькі детальки. Так і перезимувала. А 17 квітня 1945 року їх звільнили американці. Тиждень робітники продовжували жити на території заводу, а потім їх перевезли до організованого спеціально табору, де зібралось багато людей. Потім приїхали радянські військові і забрали всіх хлопців, а дівчата перебували в таборі ще деякий час. 15 червня 1945 року їх також посадили у товарні вагони і повезли спочатку до Польщі, а потім до м.Ковель. Тут висадили і сказали далі добиратись самим. Саме в цей час сталася подія, яка змусила дуже багатьох дівчат мовчки зносити всі образи і приниження від будь-кого на радянській території. До станції їхній поїзд  підійшов практично одноразово з військовим ешелоном, який теж рухався на Схід. У багатьох дівчат воювали батьки, брати. Тому не було нічого дивного, що одна з них підійшла до вагона з солдатами і про щось запитала. У відповідь солдат, до якого вона звернулась, закричав їй, що вона хвойда, зрадниця, яка проти радянських на німців працювала. Дівчині стало прикро і вона відповіла, що треба було краще захищати, щоб не забирали на чужину жінок та молодь. Солдат розлютився і щосили вдарив дівчину прикладом по голові. Любов Іванівна думає, що та дівчина навряд чи вижила. А образи, допоки добралась додому, довелося почути ще не раз.  На станції начальник не дозволяв їм сідати у вагони з технікою. Такі-сякі харчі, які дали в дорогу, закінчились. Почали міняти на продукти речі. Тут одна місцева жіночка пожаліла їх і сказала що неподалік, за 2-3 км, є табір, в якому вже багато таких, як вони і дівчата пішли туди. ареєструвались, відповіли на запитання анкети і стали чекати своєї черги.         Додому Любов Іванівна зі своїми подругами по нещастю Волковою Ольгою Василівною, Єрмолаєвою Надією, Качан Катериною Тихонівною та Перець Тетяною повернулась лише 15 вересня.  

Кузьменко Павло Сергійович народився в с.Горіле 26 липня 1926 року.  Доля не була доброю до цієї людини, неодноразово посилаючи тяжкі випробування. Коли хлопчикові виповнилось сім років, він став напівсиротою — під час голоду в 1933 році померла мама. Через деякий час, внаслідок сваволі одного з активістів колгоспу Самойленка Єгора Гавриловича, якого в селі називали Йорою, загинув старший брат. На початок Великої Вітчизняної війни Павло Сергійович разом з татом працював у колгоспі. 23 червня 1941 року все село зібралось на мітинг біля сільради. Виступив парторг Дмитрюк Дмитро Калинович і сказав, що розпочалася війна. Було оголошено мобілізацію чоловіків віком від 18 до 40 років. На другий день батько і три його брати пішли до призовного пункту. Двоє дядьків з війни так і не повернулися. А юнак залишився вдома. Йому ще не було 15 років. 10 жовтня 1941 року німецькі окупанти ввійшли в Кирилівку. Місцевих жителів змушували працювати в колгоспі, де тепер господарювали румуни та поліцаї. Ганяли на спорудження протитанкового рову, який став потім складовою частиною сумнозвісної лінії «Вотан». Працював і Павло Сергійович. Потім почали забирати молодь на примусові роботи до Німеччини. В поліції служили в основному місцеві жителі. І тому дехто з них переказав родичам, знайомим, щоб ховали дітей 1924-25 років народження. А про Павла Сергійовича попіклуватися було нікому. В управі хлопцю «дописали» один рік і разом з великою групою молоді 7 грудня 1942 року повезли до Якимівки. Там їх повкидали в товарні вагони і повезли на захід. Їхали майже не зупиняючись в холодних вагонах. Продуктів з собою взяв дуже мало. Крім того, хлопцеві було лише шістнадцять та і статури він був не міцної, тому в дорозі дуже ослаб. Привезли спочатку в Карцруя, а потім був в Баден-Бадені. Коли їх вперше випустили з вагонів, було проведено «сортування» робочої сили. Окремо відібрали міцних юнаків та дівчат. Їх купили бауери . Основну масу відібрали для роботи на заводі, — виготовляли патрони. А з найслабших сформували будівельну бригаду і відправили будувати пороховий склад неподалік заводу. Їх було 22 чоловіки. Приміщення складу видовбували в скелі. Працювали в ранку до вечора, падаючи з ніг. Часто бувало, що в’язень не міг підняти шматок брили, щоб перенести її. Тоді наглядачі нещадно шмагали їх нагайками по ногам. За непокору карали на смерть. За час перебування Павла Сергійовича у цій будівельній бригаді повісили трьох. Одного відправили до концтабору за те, що вкрав яблуко. Жили поруч у бараці. Кормили бруквою один раз на день.  На кінець 1943 року стало трохи краще. Працювали так само важко, але дозволили після роботи на деякий час виходити в місто, щоб підзаробити на харчі. Незадовго до звільнення завод розбомбили американці. Павлу Сергійовичу вдалось покинути територію і його заховав один німець. Він був людиною похилого віку і потребував допомоги по господарству. Кормив двічі на день і не бив. А потім прийшло звільнення. Представники англо-американських військ пропонували залишатися в Західній Європі, але дуже хотілось додому. Всіх, хто прагнув повернутися, перевезли до радянської зони окупації. Там знаходився до серпня 1945 року. Колишніх остарбайтерів спочатку перевіряли на лояльність до радянської влади, а потім відправляли додому. Невдовзі по поверненню його разом з багатьма такими ж колишніми в’язнями визвали до військкомату. Сказали, що служити в Армію, а насправді сформували з них трудові бригади і направили на відбудову Дніпрогесу. Виконувати доводилось всяку роботу. Дамба була зруйнована дуже сильно. Багато потрібно було виконувати бетонних робіт. Виготовляли опалубку,  встановлювали арматуру, вигружали та рівняли бетон. Це були тяжкі чотири роки. Не тому, що важко працювали, а через те ставлення, яке вони до себе відчували. Наче в тюрмі. Були моменти, коли навіть жалкував про своє рішення повернутись додому. В 1948  році їх амністували і розконвоювали. Після цього Павло Сергійович ще рік працював в Запоріжжі вже будучи вільним, а в 1949-му       повернувся додому.Соболь Євген Харлантійович народився 05 серпня 1926 року в с. Горіле.Тато Євгена Харлантійовича перед війною працював робітником у Рибтресті в Кирилівці. Мама в колгоспі. Вона померла під час голоду 1932-33. В сім’ї було четверо дітей: два брата та дві сестри. Старша сестра, 1924 року народження в 1943 році була насильно вивезена до Німеччини. Тато,  Харлантій  Тимофійович, був призваний до лав Червоної Армії. Євген Харлантійович закінчив чотири класи і з 12 років пішов працювати. Спочатку працював у колгоспі біля причепа, а потім перейшов до підсобного господарства санаторію «Кирилівка» робітником, де продовжував працювати і після приходу німців. Коли влітку 1942 року було оголошено про добровільну мобілізацію на роботу в Німеччину, його напарник, Федяєв Олексій, який був старшим, почав підмовляти хлопця поїхати. Сім’я бідувала, а Євгенові було лише 16 років, і він погодився. Скільки раз потім жалкував про цей крок! У визначений день хлопці прийшли з речами до управи і їх разом з іншими добровольцями (чоловік 20) гарбами повезли до залізничної станції в Якимівку. В дорозі їх кормили. Давали один раз на день суп і хліб. Перша велика зупинка була у Кракові. Але тут нікого не висадили і всі поїхали далі, до Німеччини. Наступна зупинка була у військовому містечку Кермерсайм біля Рейну. Поселили їх у триповерховому будинку. Видали робочий одяг із знаком «ОСТ» на грудях і колодки – взуття з дерев’яними підборами. Спочатку він разом з хлопцем із сусіднього села (Дичко Олексій з Кучугур) працював у безрукого офіцера. Вони збирали врожай пшениці. Потім протягом декількох місяців рили зрошувальний канал. Після завершення цієї роботи їх перевели на ливарний завод. На завод з залізничної станції подавали вагони з чавунними болванками, а вони розвантажували ці вагони і заносили їх в цех – до доменних печей. Працювали тільки вдень. Робочий день продовжувався 8 годин. Кормили двічі на день бруквою. «Молоді, дурні були, – говорить Євген Харлантійович, – то й поїхали». Звільнили їх американці. Півтора місяці були в спеціальному таборі. Потім їх посадовили у вагони і повезли до радянської зони. Звідти відправили додому. Ніяких анкет не писали. Потягом доїхав до Якимівки, а потім  пішки додому. Тут довідався, що тато додому не повернувся – загинув на фронті. Після звільнення влаштувався на роботу до Рибцеху і пропрацював там 22 роки. Історія людства не знає більш тяжких, жахливих злочинів, ніж ті, що приніс людям фашистський режим. Характерні риси «нового порядку» – це страхітлива мережа концентраційних таборів, тюрем, гетто; масове знищення людей, переважно мирних жителів; ешелони з невільниками до Німеччини.За далеко не повними даними (адже документів початкового періоду війни збереглося дуже мало) на невільницьку, примусову працю до Третього Рейху вивезли близько 6 млн. радянських людей, в числі яких 2,5 млн. жителів України. Серед них – 157506 запорожців⁴. За імецькими даними в лютому 1942 року щотижня в Німеччину привозили на роботи 8-10 тисяч цивільних з території Радянського Союзу⁵.  Виходячи з існуючих документів, та спираючись на спогади колишніх невільників, ми можемо стверджувати, що протягом травня 1942 –серпня 1943рр. з території Кирилівської селищної ради на примусові роботи до Рейху було вивезено значно більше 300 наших земляків. Населення в цих  селах напередодні війни складало трохи більше трьох тисяч чоловік. Отже, на каторжні роботи було забрано практично 10% жителів.Майже п’ять десятиліть ярлик “остарбайтера” важким каменем висів над долею кожного з них через те, що протягом двох років наші громадяни змушені були працювати як раби на окупантів, бо не зумів захистити їх режим, що називав себе найдемократичнішим й народним. Довгі роки на Батьківщині влада називала їх зрадниками, згодом – ненадійними, або просто людьми другого сорту. Але йшов час, приходили нові покоління, з плином часу змінювалася наша країна. Сьогодні держава піклується про всіх людей, які постраждали під час війни. Прикладом цього надання колишнім «остарбайтерам» статусу учасників війни. 

Список використаних джерел та літератури.

1 Запорізький архів. Народна війна. 1941 -1944. Антифашистський рух Опору на території Запорізької області: Зб. док-в і мат-в:–Запоріжжя, Прем’єр, 2005

² Михайлов М. та ін. По ту сторону войны.— Запоріжжя, РА «Тандем», 2005, с.178

³Преступные цели – преступные средства. М.: Экономика, 1985, с.164.

⁴ Книга скорботи України. Запорізька область–З.: ВПК «Запоріжжя», Пошуково-видавниче агентство, 2000,с.6. ( У книзі Михайлов М. та ін. По ту сторону войны.— Запоріжжя, РА «Тандем», 2005, с.44 наведено цифру 160181).

⁵ Великая Отечественная война. 1941-1945: Энциклопедия. М.: «Советская энциклопедия», 1985, с.738.